134

Собі не зрадив, ні під кого не прогнувся,
До жодної ні разу не торкнувся.
Бо бачить Бог: щоразу, як кохав,
В її очах неначе вогник затухав.

І навпаки, коли на плечі клали руку
Коли очима кликали  у прийми —
Огидно так і боляче, що страх.
Що коїться в тих дивних головах?

І так щоразу і довкола, душу навиворіт
горну. Я їй у вуха свою сповідь,
А їй аж гидко, і тону. Лягаю поночі і сплю.
І не збагну я, що і як? Чому усе роблю не так?

Та вірю знайду душу, що пробачить,
За шлях земний і за сльозу, яку всі бачать.



I kept my truth, to no one did I bend,
No hollow touch defiled my sacred vow.
For God could see: each love drew to an end,
As fading sparks died in her frozen brow.

Yet when they forced a heavy, shameless yoke,
And dragged me to a home I could not bear,
A sudden, sickening pain inside me woke—
What twisted games are played by women there?

Inside out turns my soul, time after time,
I pour my deepest confessions in her ear.
She turns away from all my words sublime;
I fall asleep in dark, confused by fear.

Yet I still hope to find my kindred soul,
And thank this painful world that made me whole.


ER