Побажання вiчностi

- Бабуня, а чого це  - всі качки ходять до річки лапами,  а наші летять?
 
- То, це, ж ті качки,  що бабця Іра,  з села .Зеленого дали,ще каченятами. Виросли вже, вони, як – то,  полу-дикі,  літають собі, пасуться, де хочуть! Це ж ті качатка, що ти з татом привела.

- А, а-а !  Це, оці каченятка? Вже такі великі.  Такі славні, вміють літати, як добре! А, тато ж казав, їм крила підрізати треба?

- Та, що ти, де ти бачила,  птахам крила різати!?  Я не зможу,  нехай собі літають. Так дивно  -  знають, де  їх обійстя.

- Такі, гарнюсінькі! -  Можна, я перо видеру,  одненьке – синьо - зелене,  з тої,  жирної качки,  - мені таке треба, переливається?

- Я тобі зараз, як видеру! Піди за хлів та назбирай, там їх повно! Тебе вже кури бояться більш ніж тхора! Аби щось видерти,- збирай - он де…

      Бабуня Афанасія (Танашка), та внучка Наталочка, с Воробіївка, 1983р.

Тільки вчора відгуляли весілля на Зарічці  в родині,  ай, що то за файні свята по осені! Коли Сама Матінка Богородиця зустрічає  рушниками із золота листя,  та благословляє молодят!
А,  яке повітря?!  Ніжне-преніжне, чисте, материнське, зібране з різноманіття ароматів осінніх квітів та страв. Воно дотиком, та обіймами  вже насичуе,  а гіркота багать, під галас «Гірко» п’янить не гірше пляшки добрячого вина. Виникає передчуття майбутнього, та розуміння минулого, та як ніколи, відчувається зв'язок поколінь.
 На старі  лавці,  біля своєї хати,  сиділи дід Стефан, та бабуня з онучкою. Так, дідо, казав, яка то файна була молода, та, як складно взялися до польки,  бабуся згадувала, як, то було до війни, -  та які були пісні, та, те,  що іі сестра, Хаврона (Февронія), знала всі весільні пісні, та примови, які тільки були в Україні з давніх часів.
Мала :
- А, які то, весільні примови?
Дід  Стефан затягнув басом:
- Старша дружка, товста як подушка-а…
Спів лунав на все обідця, під дитячий дзвінкий гомін. Та коли почалася нова смішилка «Де, той дядько Йосип, що горілку носить…», дід перестав співати, та схвильовано почав вдивлятися в небо. Всі позадирали голови доверху.  В блакиті  неба кружляли їхні качки, оце ті,  що літають славно.
Вони зробили зо два великих кола високо в небі, потім трохи нижче.  Дідусь збліднів:
- Бабко, це вони прощаються з нами, ти їм крила так і не підрізала?  От маєш тепер.
Бабуня уважно вдивляючись в небо:
- Що,  ти, Стьопа таке говориш?- Це вони на посадку ідуть, так собі, просто літають – гуляють,  розпогодилось.
Тим часом, качки зробили останнє маленьке коло над обійстям, та високо – високо, зiбравшись в  клин,  вилетіли на південь.
Десь хвилин  п’ ять  всі мовчали, проводжали поглядом птахів, якi кормились в них пів року, поки за обрієм, від клина не залишилась лишень маленька крапочка.  Першим перервав тишу дід:
- Бабо, а-ну, но, бігом піди до хліва, та подивися, чи свиня нікуди не збирається?
Мала, придивляючись  бабусі  в очі ,  побачила там це саме небо,  точнісінько такого ж кольору, в якому вiдобразилася  світла радiсть.
Бабуня:
- То,  й добре, що полетіли, щасливої їм усім дороги, нехай летять собі, з Богом!
Наталка швиденько побігла до хліва:
- Дєдушка,  я свиней підперла, ще й добренько, щоб не повтікали!

Дід Стефан, посміхаючись собі в вуса:

- Оце,  так-так!
Сплинув час,  розбіглися роки,  розлетілися й діти та внуки по iнших містах, країнах та континентах. Але завжди, вдивляючись  в небо,  в блакитних топазах простору, можна побачити безцінну радужку рідних очей,  від яких іде світле побажання  вічності від твоїх близьких та коханих:
                «Щасливої тобі долі! 
                Лети!»


Русский перевод:

- Бабуся, а чего это- все утки ходят к реке на лапах, пешком, а наши летят?
- Так, это же те утки, что бабуня  Ира, с села Зеленого дала, мы их взяли совсем маленькими утятами. Выросли  уже, они, как будто, полудикие, летают, пасутся где хотят. Это же те утята, что ты с отцом привезла нам!
- А, а-а! Это те утята, мы их в поезде двенадцать часов везли. Уже такие большие! Такие они славные, умеют летать, как хорошо. А, папа же говорил, что им крылья нужно обрезать?
-Та, что ты, где ты видела, птицам крылья обрезать? Я не смогу, пусть летают. Так удивительно- знают, где их дом!
- Такие красивенькие! Можно, перо выдерну, одно -совсем одно, сине- зелёное, -вон с той жирной утки?  Мне так оно нравится, переливается!
- Я тебе сейчас, как выдерну! Пойди за сарай, и насобирай, там их полно. Тебя уже куры боятся, больше чем хорька! А, лишь бы, что то вырвать,- собирай вот-где…
     Бабуся Афанасия (Танашка), и внучка Наталочка, село Воробиевка, 1983г.

Только вчера отгуляли  свадьбу на Заречье, у родственников - ай, что же то, за  красивейшее празднование осенью.
Когда Сама Матушка Богородица встречает рушниками из золота листьев,  благословляя  молодых!
А, какое дыхание осени?! Нежное- пренежное,  чистое, материнское, собранное в разнообразие ароматов осенних цветов и яств. Оно касанием и объятьями  уже насыщает, а горечь костров, под возгласы «Горько», пьянит не хуже крепленного вина.
Возникают предчувствия будущего, и  понимание прошлого, и ещё, как никогда ощущается связь поколений.
На старой лавке, около своей хаты, сидели дед Стефан та бабуля с внучкой.  Дед  восхищался, какая то была славная свадьба, и какая же красавица невеста, и, как все плясали польку складно,  бабушка вспоминала, как это было до войны, та какие были песни, и то, что ее сестра Феврония (Хаврона)знала все свадебные песни, прибаутки, которые только существовали в Украине с давних времён.
Малая:
- А, что за свадебные прибаутки, какие?
Дед Стефан затянул басом:
- А, та старшая дружка, толстая, как подушка, вторая дружка, похожа на лягушку …
Пение раздавалось  на все подворье под детский звонкий гомон. Та, когда началась новое:
« Где, тот дядька  Осип, тот, что водку носит…», дед перестал петь, и встревоженно начал всматриваться в небо. Все по задирали головы вверх. В синеве небес кружили их утки- это те, что летают славно. Они сделали два больших кольца высоко в небе, потом закружили чуть ниже. Дедуля побледнел:
- Бабка, это они прощаются с нами, ты им крылья не обрезала? Вот,  и имеешь теперь!
Бабуся внимательно всматривалась в небо:
- Что, это ты, Степа, такое говоришь? Это они на посадку идут, так себе, просто летают- гуляют, распогодилось.
Тем временем, утки сделали последний маленький кружок, низко- низко, над самыми головами, над самым подворьем. Дальше, поднявшись очень высоко, собрались в  клин, и отправились на юг. Где то минут пять все молчали, провожали взглядом птиц, которые кормились у них полгода, пока за горизонтом от клина не осталась лишь маленькая точка.
Первым  оборвал тишину дед:
- Бабка, а ну- ка, побеги в хлев и посмотри,  или свинья никуда не собирается?!
Малая, всматриваясь в бабушкины глаза, увидела в них то же небо, точь в  точь, такого же  цвета, в котором отражалась светлая радость.
- Ну, и хорошо, что улетели – счастливой им всем дороги! Пусть летят себе, с Богом!
Наталка быстренько побежала в хлев:
- Дедушка, я  свиней подперла, ещё и хорошенько так, что бы не по убегали!
Дед Стефан улыбаясь себе в усы:
- Это, да- да!
Истек час, разбежались года, разлетелись дети и внуки по разным городам, странам и континентам. Но всегда, всматриваясь в  голубые топазы неба, можно увидеть бесценную радужку родных глаз, от которых идет светлое пожелание вечности, от близких и любимых:
«Счастливой тебе доли! Лети!»