Балада Нiмота спаленого птаха

Балада: Німота спаленого птаха

Приторкнулася до долоні й низько схилилась,
ніби шукала того, кого колись любила.
Якби ж я знала, що це за доля,
розкрила б крила, простягнула долоні

To полетіла б туди, за небокрай,
за гори зелені, за ліси безкраї.
Не стояла б у полі, мов німе немовля,
не просила б у вітру: «Повір мені…» Не край...

Розпустила волосся, мов колосся золоте,
ллялася б пісня моє дзвінкоe мелодe,
і люди почули б, що промовляє душа,
зранена й тужлива, немов птах у самоті.

У полі стояла калина одна,
що колись оселилася там, мов дитя.
Стояла й просила мене зрозуміти
те, що здатен почути, лише дух, зупинити.

Злився й повстав, не знаючи неминучості,
без почуття, де я замислилась над чуттям життям.
Із любов'ю, мов пташку, її б пригорнути,
a в полі покинув її я саму…
                Л.С. 05.06.2026               

Balada: Nemota spaleneho ptaka

Dotkla se dlane a nizko se sklonila,
jako by hledala toho, koho kdysi milovala.
Kdybych jen vedela, co je to za osud dan,
roztahla bych kridla, naprahla dlane.

A odletela by tam, za obzor,
za hory zelene , za lesy bezkrajne.
Nestala bych v poli jako neme nemluvne,
neprosila by vnitrni vitr: "Ver mi…" Uz dost…

Rozpustila bych vlasy jak zlate klasy,
moje melodie nesla by se ozvenou mladi,
a lide by slyseli, co promlouva duse,
zranena a tkliva, jako ptak v odlouceni.

V poli stala kalina opustena,
co se tam kdysi usadila jako dite.
Stala a prosila me, abych ji pochopila —
to, co je schopen slyset jen duch, a zastavit to.

Slil se a povstal, neznaje nevyhnutelnost,
bez citu, kde jsem se zamyslel nad citenim zivota.
S laskou, jako ptacka, ji k sobe privinut,
a v sirem poli nechal jsem ji samotnou…

                L.S. 05.06.2026