Зітхала берізка всю ніч над водою,
Щодень сумувала за вітром стрімким,
В думках був той вечір з його таїною
І місяця човен у небі нічнім.
В уяві сердечко її завмирало
Від тих поцілунків, палких, наче жар,
Від щастя, що сонцем в дощі зігрівало,
Та швидко минуло, залишивши жаль.
То літо гаряче, то Осінь з дощами,
То лютим морозом гнітила зима,
То верби шептали сумними вустами:
”Все швидко минає, щеза, як роса…”
Бувало, вертався спокусливий вітер,
Байдуже і скоро кидав на ходу:
«Твій лик не згадаю…», – хапав, наче кібець,
І знову летів у стихію свою.
Були його фрази до болю пекучі
І били, немовби суворий батіг.
Схилялись додолу галузки плакучі,
І падали сльози на спраглий моріг.
Зітхала берізка, немов овдовіла,
Дивилась на річку і зілля в росі.
“Не вір більше вітру”, – трава шепотіла, –
Він прагне свободи, не пара тобі!..”
Не пара
© Copyright: Галина Чехута, 2026
Свидетельство о публикации №126060505068
Свидетельство о публикации №126060505068
Рецензии
