Без тебе

Тобі, справжньому

* * *

Як же я тебе кохала. Полюбила тебе давно, одразу, з першого знайомства. І потім ми багато років були разом.

Перша ніч без тебе. Сумно, та що там, жахливо.

Я вже так звикла до цього задоволення перед  сном. У повній тиші, коли не існує більш нічого і нікого, тільки ти і я у цілому
Всесвіті. Блаженство. Це може зрозуміти лише той, хто відчував теж таке колись.

Або під спів цвіркунчиків, коли з відкритого вікна так п’янко пахне липою у літню ніч. Чи під завивання заметілі взимку або
шум дощу восени.

 А іноді  - під приємну музику або навіть влучно вибраний фільм, коли герої займаються тим же.

- Ніщо не замінить мені тебе, мій солоденький, -  кажу я лагідно, хоча іноді в тобі з’являється якась гірчинка.

Ти танеш від тепла моїх рук та губ. І, мабуть, радієш, коли я кажу тобі: «Зараз я тебе з’їм, мій красунчику».

Хоча, чесно кажучи, я більш люблю, коли ти трохи холодний,  однак не льодяний, як «айсберг в океані» або пиво з
морозилки.

Засинати з думкою, що завтра увечері  після довгого-довгого робочого дня – ми знов разом.

Я б не відмовилась і зранку, і в будь-який час доби – але ж Закон граничної спадної корисності ніхто не відміняв. Або по-
народному: що занадто, то не здраво.

Скоріш доторкнутися до тебе губами, зубами – інколи я накидаюся на тебе, ледь переступивши поріг квартири, прийшовши 
з роботи, як сто голодних крокодилів. Не роздягаючись, не помивши руки, іноді навіть не розбуваючись.

Це моя маленька таємничка. Ніхто на роботі навіть не підозрює, що скромна, навіть іноді сором’язлива співробітниця здатна
таке робити за межами роботи.

Я цілий день цього чекаю, мрію про це на роботі.

До слова, про роботу. Одного разу співробітниця Манька, яка була в курсі, помітила цей вираз мого обличчя  і сказала
пошепки: «З’їж лимон, дурепо. Що, не можеш дочекатися?».

Їй не зрозуміти, у неї геть не такі вподобання в цій справі. Збоченка якась. В наші часи такого не було.  Ну можна разок
спробувати, звичайно . Але не постійно.

Коли я з тобою, я навіть уявити не можу, щоб я поділилася тобою з кимсь.
Ні з ким я не буду ділитися, нізащо. Ну, може тільки з найкращою подругою, якщо дуже попросить.

Або з начальницею. Вимушена. Кожного разу кажу собі: «Особистість починається з вміння сказати ні», але не можу
наважитись впевнено сказати: «Ні. Перепрошую, але це моє».

Так хочеться сказати:

- Він мій, тільки мій – придбай собі свого, та й роби з ним, все, що захочеш та коли захочеш. Ну то й що, що ти теж його
любиш. Якщо ти начальниця, то я маю ділитися найдорожчим?

Вона може дозволити собі мати кількох таких. Так ні, їй потрібно спробувати саме мого. Теж мені, ласунка.

Та це справжній харасмент якийсь, тільки у більш витонченій («изощрённой») форме. Точніше навіть субхарасмент, адже
воно стосується не мене, а того, що мені дороге.

А тепер мені довелось розлучитися з тобою. Ні, ти не кидав мене. Та це й неможливо. Ну як Ти можеш покинути Мене?

Це я кинула тебе, так було потрібно. Мені, не тобі.

Покинути раз і назавжди – як алкоголік спиртне, як курець – сигарети. І я змогла, я зробила це, хоча це вартувало мені
чималих зусиль, фізичних і душевних.

Але покинувши тебе, чогось не відчула полегшення.

Назавжди? – Кажуть: не зарікайся. Можливо колись, через деякий час, я зміню своє рішення. Але не зараз. Потім.

Навіть не уявляла,  наскільки буде важко без тебе.

А може мені тебе замовити? Звичайно дорого, набагато дорожче, ніж жити без тебе. Але ти заслуговуєш на це. Вартий цього
на всі сто. Для цього мені ніяких грошей на шкода.  Аби скоріше.

Скоріше відчути це довгоочікуване полегшення, нехай і приправлене почуттям провини за те, що трішки порушила правила.
Та нема правил без виключень, не я це сказала.

Та і що я такого зробила – тисячі жінок роблять це у цілому світі, і потайки, і не приховуючи. 

І тоді - знов засинати спокійно, як раніше, до першої зустрічі з тобою.

Може хтось неправильно щось зрозумів? Тоді про теж саме докладніше:

-----------------------------------------------------               

Тобі, справжньому Шоколаду(оті дешеві плитки за 30 гривень самі жеріть)

* * *

Я полюбила тебе давно, одразу, як вперше скоштувала тебе.

Я вже так звикла увечері, перед сном поласувати плиточкою молочного шоколаду. В повній тиші, коли немає більше нічого і нікого, тільки я і шоколад в усьому Всесвіті.

Або під гарну музику, чи навіть фільм, де герої можуть робити теж саме, смакувати цим шедевром кондитерського мистецтва.

Так люблю шоколад, що іноді можу прийти додому з роботи, і накинутись на ці чарівні квадратикиі, як сто голодних крокодилів, навіть на роздягаючись.

Але зазвичай залишаю цю гастрономічну насолоду на вечір. У зручному кріслі, не поспішаючи.

Шоколад  швидко тане від тепла рук та губ, тому краще брати трішки охолоджений. І мабуть радіє, коли я кажу йому: «Зараз я тебе з’їм, мій красунчику».

- Ніщо не замінить мені тебе, мій солоденький, ніяке печиво, ніяка фуагра -  кажу я лагідно, - хоча іноді в тобі буває й гірчинка (в залежності від сорту шоколаду).

Я б не відмовилась від шматочка і зранку, і в будь-який час, але ж що занадто, то не здраво.

Коли шоколад потрапляє до моїх рук, ні з ким я не хочу ним ділитися. Ну хіба що з кращою подругою, і то за умови, що вона теж поділиться зі мною своєю плиткою.

Іноді на роботі мрію про шоколад. Співробітниця Манька не може це зрозуміти, у неї геть не такі вподобання. Вона полюбляє сушені кільця восьминога. Збоченка якась. В наші часи такого не було. Ну, можна разок спробувати, але не постійно.

Буває ми не можемо дочекатися обідньої перерви, і потихеньку хом’ячимо, вона  - своє, солоне, я – своє, солодке, сховавшись за величезними моніторами комп’ютерів.

Іноді начальниця, ще та жартівниця, тихенько підкрадається ззаду і лагідно каже:

- А можна й мені шматочок?

Я, звичайно, не можу відмовити босу. Кожного разу кажу собі: «Особистість починається з вміння сказати «ні». Але приязно кажу:

- Так, звичайно, пригощайтеся, Ането Барсівно.

Так хочеться сказати:

- Він мій, тільки мій – придбай собі свій шоколад. Ну то й що, що теж його любиш. Якщо ти начальниця, то я маю ділитися найдорожчим? Теж мені, ласунка.

Вона може дозволити собі придбати кілька плиток шоколаду. Так ні, їй потрібно спробувати саме мого.

Та це справжній харасмент якийсь, або навіть більш витончена його форма, субхарасмент, оскільки бос посягає не на мене, а на те, що мені дороге.

А зараз нам довелося розлучитися. Ні, він не кидав мене. Та це й неможливо. Ну як він може покинути мене, він же шоколад?

Зараз я кинула їсти солодке, в т.ч. й шоколад. Так потрібно, бо значно збільшилась вага, та й глюкоза в крові трохи підвищилась. Покинути раз і назавжди – як алкоголік спиртне, як курець – сигарети.

Іноді  близько півночі, коли до магазину вже не підеш, думаю, а може мені його замовити? У супермаркеті з цілодобовою доставкою. Ну, в останній раз.

Це, звичайно, значно дорожче і дієту порушу, але ж воно варте того. Ну, ще разочок, а з понеділка знов продовжу дієту.