Вiтер гра на вiолончелi

Вітер грає на віолончелі,
Струни шкребе мороз,
А в твоїй затишній оселі
Розквітає букет із роз.

Засинає за вікнами місто,
Тіні бродять в німій тишині,
І мигоче сніжне намисто
У нічному палкім вогні.

В хаті сміх, а на серці туга,
Чи вернеться додому той,
З ким простилася так недолуго
Тогорічною тою весной?..

Неможливо забути обійми,
Неможливо забути слова,
Який дурень придумав ті війни,
Щоб солдатка тужила сама?..

Дітям весело, діти сміються,
Не загониш їх спати на піч,
А всередині сльози ллються,
І стискає серденько ніч.

Замовчіть ви,бешкетники, годі,
Хутко очі закрили і спать,
Як йому там без мене в негоді,
З тими нелюдами воювать?..

Нема сил їй уже тужити,
Нема змоги вже сльози лить,
Неможливо так більше жити,
Зуби стиснувши, тихо вить.

Щоб не чули нічого діти,
Щоб сусіди не бачили біль,
Та куди їй себе подіти,
З рани як повисмикувать сіль?

На коліна знову упала,
Не одну там годину стоять,
Ще надія жива, не пропала,
Знов молитву вуста шепотять.

Вітер грає на віолончелі,
Струни шкребе мороз,
До вдовиці везуть в шинелі
Вічне горе і вічний мороз…

Светлана Кулик, Дмитрий Кулик