Ностальгия

На фото вдалині - гора Говерла, найвища точка України.

Підчас замислюся: О, як же стільки років в окупації сірезній цій живу?..
Але одразу вся поетна чуйність відгукнеться: щось так дух всі рочки вдОсталь гріє…
Крізь тяжкий сум усе проквітнюється світло-блАкитной розлуки «дежавю»…
І неодмінно-сонячної зустрічі – Минуло-мАйбутньої Якоїсь… я тішусь – Ностальгієй…

Тим – Часом! – нездійснено-пам’ятним, невИчерпно-промІневим, шо нічому навік не замінить…
Навік в душі моїй довічній він і у моїм рядочечці – якімсь найвічно-квітнім…
НезАлежно від того, скільки буде плинути цей – в будь-якому швидкоплинний – час земний,
Навік моя Душа там залишИлась сяйно-тішитися – в безтурботнім Українськім Квітні…

Коли по телевізору у котре, у чергово-«свЯткове» «Квартал Вечірній» крутять чи «Сватів»…
І – ще не зрадниця, а навіть – рідная!, здається, - Тая Повалій співає «Черемшину»…
І ще у нашому дворі і українці, й росіяни, і татари, і євреї, і вірмени – «сестри» і «брати»,
Усі ми вінчані овільнюючим пОвітрям свого Вкраїнського Дитинства – щирим!..

І ще  – так по-районному своєму й «по-квартальському»  – всміхаємось над владой, навіть - над державним головой…
І ще ні духом не гадаючи, що скоро буде президентом головний їх критик, справі гуморній віддАний…
І ще ми «Євро» зустрічаємо своєю найгостиннішой країной, і «Донбас-Арена» сяє – ново-діамантною красой!..
Іще ми горді вільносяючими тими душами «перлинними» народу нашого, бо ще стоїм разОм
Ми на «квіт-простОрі» незгасно-вогнянОго Волелюб’я - на згасаючім згарИщі Незалежного Майдану!..

А потім – Квітчай-Духу  нашого – увІдчай-зрив… УкрАй занапастИла нашу Україну «братськая» напАсть…
Але коли із-нов, із новей всіх своїх, із творчих сил усіх – виборюється нами трішки – нОва передбурна стИша,
То й знов пригріє, привітає і приквітнить Ностальгія та – до Вогнища Ріднесенького та дитячая ПристрАсть…
І чим щемливіше, і чим співлИвіше та СвІтла Туга у мені, тим вся моя Душа ніби - все більш чистіша!..

Який би тЯгар тЯгарів, які би скОрботи скорбОт вона не несла на собі, - завжди омита Світлом тої ТУги Туг,
Завжди зберЕжена тим краєвидом рідним, де веснЯночки співають – веснаїнки! – у вишневих рОзквіт-сЕлах…
Якіїсь мальовничо-вишиті шляхи мене - все безмежлИвіше ведуть - до затишнИх «обітованиїх» рай-дУг!..
І часто вкрай розгублено питаю я себе: «То справді – Ностальгія? Справді – Туга? Чи якась – суцільная Веселка?!»…

Як можно довго сумувать у навіть – цім безвихідному безпритулку – коли Пісня Українськая луна?! –
В Душі-Фантазії безмежно дзвОнить так всечасно-жвавий «Водограй» й всечасно-чарівнА завзятая «Марічка»!..
Крізь всі зрадлИво-швидкоплиннії роки звучить, як ніколИ, Пренепорочна та Краса, Бог милувАв, -
Та наша «Черемшина» у віддАно-вічнім виконанні неймо-Вірной Квітки Цісик нашої – одвічной!..

І як нікОли праведно-могУтньо й дивоживно-гучно - в наших душах – яскравущих  – звУчить – наш сивИй Тарас!..
О, кОли б і мої вірші розлились – яскровіючим полУм’ям, полум-диханням  – світанків «синевірних»!..
Але і зараз «рушничОчкам» цих віршованих рядкІв така б - «роз-КвітневІсть», така б - пишнА ВізерунчАтість – видалАсь? –
Як бИ не ця – безмежна Ностальгія!  - ЗдІйнята над Полесхилом Пам’яті Славетна «Жовто-Синя» Віра!..

І я – повінчаний, і я – повічнений! усім нутром своїм – десь з «чайками» козацькими, що «розрізають» давньої стихії Буревій…
Десь на тачанках хитромудрих Волелюб’я простосердного скачу з махновцями – в суцільне Гуляй-Поле!..
О, скільки років вдОсталь грієш ти мене, над волесильним серцем загравієш, Туга Туг, о, Ностальгія Ностальгій! –
Вже нОва «Повість временнИх років» чи «ПатерИк пЕчерський» новий, може здатись, у моїм лежить столі, -
Написаний в співавторстві, в співвінчаності, в Співі Вічностному із тобой, о, Світло-Мудра Воле!..

Хай скаже хтось, що - дОвічно-ув’язнений! – з Тобою я… Ні!  – дОвічно- увінчаний! – з твоєй Уквітчаной Красой! –
Люд перехожий, він не зможе врозуміть, що навіть Якщо б зовсім не судилося, що Україну мЕні Бог повЕрне,
Я б обіймав усе одно Її цією  Cвітлой Ностальгієй, Чистосердной Творчістю цією, Ніжнотвірною цієй Весной! –
Так, нібито прив’язаний Любов’ю Вічною пристрАсноплинний Прут – вовіки-обійма – свою незрІвняну Говерлу!..*

Текст містить оказіоналізми. Треба відмітити, що цей твір явився дуже рідкісним, може – взагалі виключним, випадком в моїй творчості, в тому сенсі, що весь він побудований в тому числі - на навмисному порушенні наголосів.

МОМЕНТ, ЯКИЙ ПОТРЕБУЄ ОСОБЛИВОГО ПОЯСНЕННЯ:
* «Нібито прив’язаний Любов’ю Вічною пристрАсноплинний Прут – вовіки-обійма – свою незрівняну Говерлу!..» - - це відсилання до старовинної, дуже красивої легенди про виникнення гори Говерли і річки Прут, яка тече навколо неї. Мова в ній іде про звичайного простого хлопця на ім’я Прут, який закохався у дочку Царя Гір – красуню-Говерлу. Суворий батько заборонив бачитися закоханим, але Говерла не послухалася, за що жорстокий Цар перетворив її в високу гору, вкриту снігом, таким чином сховавши її від Прута. Нещасний «покинутий» хлопець довго блукав лісовими стежками у пошуках коханої. І випадково зустрів старого діда, який сказав йому: «Якщо хочеш побачитися з Говерлою, то йди на схід, на вершину гори, і вершина знов стане твоєю коханою. Але зійти на гору ти повинен до сходу сонця!». І Прут пішов на гору, пробирався крізь хащі, йшов по коліно у воді гірських потоків. Але зійшло сонце, а він так і не встиг дібратися до вершини. І тоді сів хлопець під ялину і залився гіркими сльозами. З тих часів з того місця, де він плакав, потекла донизу річка, котра віками обіймає гору. І звуть ту гору – Говерла, а річку – Прут.