Знак Перемоги, або Литак Майбутнього

Я знаю: прийде день, коли злетить нарешті у Борисполі літак,
Коли у небо здійметься, немовбито ново-могутній птах, уперше,
Тоді вже, - знаю остаточно! - зможем Один Одного ми привітать,
Що - начебто неперевершний - шлях все ж кожен-кожен - перевершив!..

Тоді нас, - харків’ян і полтавчан, дніпрян, дончан й львів’ян,
Всіх! – перенарече у «оновлян» – майбутнім світом обважнілая куліса…
І кожненький каштан – і київський, і сімферопольский, що трішечки прив’ял
За військові роки! – Дух кожного він – кожновладцем! Спражнім – би сприйняв,
І в кожного - Зелен-РозквІт чарущий свій - вдихнув – воЯка-лицаря!..

Тоді вже зрешті решт навік забудуть наші героїчнії захисники про кляту ту Москву…
І повернУться – не в ліричних думах! – у свої «тарасові» садки вишневі…
Тоді наш Головномандуючий змінить – не для трампів - на костюм – ту форму військову,
Згадавши ненароком, як в минулому житті усю Країну в нім смішив – душевно!..

А десь в Одесі раптом, - чуєте, «одесанашці»! - з посмішкою, - вже не нАзло! – Дюк,
Наш! Дюк, француз «вкраїнський», що вже точно! у імперій не на службі! –
Простягнутую руку він підійме – нА честь зверження загарбників-злодюг,
На честь того, що тільки жданим, дорогим гостЯм віднині «світить» – ненин каравай насущний…

І буде з «Мрії», що в Борисполі ізнов здіймЕться, невмирущий гімн нестись
Про неймомрійно-невмирущую  Країноньку, по-нАд Донцем, і – Бугом, й – ДнІстром…
І Дід Дніпро, як ніколИ зрадІвши, Чорним морем розіллє – вкрай-молодечу звість,
І «чорнобривнії» моря омиє хвилями, омиє хвільною животворящою водою – Угодник Чистий!..

Квіт-вість усюди «розіллється», що нарешті вороженьок клятих ми перемогли,
Що  "сонячну росу" увіковічнювати будем в Яскро-вІршах наших – для дітей й онуків…
Що ми – пере-здолали - звідчай!  – битв незносних, божевільниїх волань й безбожниїх могил,
І вимазані у святковім тісті руки любой жінки – то святі дві миру запоруки!..

Це пОмин-свято в «самобраних» душах наздобуде – щедро-мАйбутній, звичарно-надмогильний зміст…
І заспіває Могилевськая Наталка нам, що ми вже  точно! «вдома», вдОсталь-точно – вдома…
І у вишневі села – на вареники з вишнЯми – вИрушимо ми, «поза-воєнні», з міст…
Й вишневії наливки, й вишньо-квІтні нАспіви «заллють» – усю всевишнюю, усю нелюдську – втому!..

Всевишню! – Так!.. І хоч здається зараз, що далеко так від нас - Небесноманна Перемога,
Під нашою навісною пальбой сердець розверзлих - вже примеркнув їх металобрухт крилатий! ..
Й ми так мрійливно розстилаєм тую рідно-манную, розсЯй-манітную свою дорогу,
І «сильним мира всьОго - вишньосильнії дива - являємо, над кожним кроком - надможливовладні!..

Ми ж не якісь там «західні наймИти», ми - най-мрій тих заповітних  зАручники і Захисники…
Крилатими своїми плЕчами всевільно ми – все вільнеє життя Європи цілої – закрили…
Спокон віків ми спокойвічно боремось, бо знаємо: захищені не будуть наші воля й хист ніким,
І що - розсяйнеє майбутнечко - оте в руках у наших Воїнів й Воячок – «гвинтокрилих»!..

Тому й і сумнівів немає, що ми зможем Один Одного на вишиваній, вишньо-тканій твір-дорозі привітать,
Що зможем все ж по пере-звершенні всьогО відчай-часУ –Свічадо Миру – принести – у кожний дім ми! -
В той саме час, коли уперш у – вільне небонько – ізнов злетить в Борисполі літак, -
Бо той літак насправді буде – перевершного шляху новомогутній Переможний Птах,
Який ми з вами, українці, на своїх неперевершених могутніїх плечах – всевишньо-здіймем!..