муарова жiнка

***
тихий сплеск її кроків,
ніби русалка робить манікюр
під водою.


ввечері дощ, у кімнаті ночує суккуб,
струмені води розбавляють шлунковий сік,
у якому війна перетравлює людей,
так обтерши від жиру і крові срібне дзеркальце пірат
бачить свою усмішку, гнилі, як козинаки, зуби і в повороті —
сережку на засмаглому вусі, і алмазний блиск,
і сонячного зайчика, що біжить по хвилях, і за ним, як дрон,
летить каюк, а якщо птахи і дрони, то порт близько,
але як близок кінець війни? — ці рейки заіржавіли,
викривилися, зв'язалися у вузли
але локомотив у будь-яку мить готовий повернутися до тиші й любові,
зализування мільйона ран, порізів і укусів від росіян,
у ненависті й зла немає перспектив — агонія, анігіляція всього,
що тобі дороге, якщо, звісно, якщо творець не вирішив застрелитися
через наш світ, як автомат, вставивши в рот дуло путіна,
тут би й закінчити вірш, але я пишу,
вечір. дощ. у кімнаті, як у каюті, вогко,
пліснява парчею покрила частину щоки, переливається, як гребінець,
у перламутрах дощу, але тільки на правому боці -
обличчя розрізане тінню вікна і половина мого анфасу чорна,
суккуб обіймає мене за поперек зі спини
і присмоктується до розрізу на правому ребрі,
так народжується музика через пристрасть, біль і голод, травлення
невидимих істот,
величезні миски з димлячим м'ясом дощу
і засмаглі пальці у важких перснях -
блиснув смарагд світлофора - вибирають, замислюються,
клацають "окей", і вибирають людину дощу.
суккуб тихо стоїть у тіні на задніх руках,
муарова жінка-вівчарка.