мiльйони сердець

***
прифронтове місто місту різниця,
це як просмажений до хрусткої скоринки стейк
і стейк із кров'ю дитини,
ти або вільно переміщаєшся між вибухами у своїх справах,
або сидиш у підвалі під обстрілами 24 на 7
пару діб без їжі та води,
і трупи жінок і літніх людей по місту збирають не одразу,
або не збирають зовсім,
тоді знай — ти наближаєшся до зіниці саурона, в епіцентр торнадо,
і Бог тобі спаситель, і взагалі
«не все так однозначно» говорить х/уйло і хитро підмигує.
до війни Ігор грав на гітарі, а тепер — кулеметник,
Оля — художниця і займалася ліпленням із глини,
а тепер парамедик, співає колискові, лається матом,
заклеює оклюзійкою дірки в українських солдатах,
Міша — будівельник від бога, тепер без правої руки,
Оля заспівала йому колискову, Ігор тримав укріпрайон,
кАби — ці осколкові кавери крутіші за металіку, перемноження на нуль гуркоту.
«все не так однозначно» говорить х*уйло,
і тисяча якийсь там день убиває, калічить українців.
ласкаво не просимо - це фотонний перетворювач війни,
пройшовши крізь реактор, невідомо ким вийдеш,
якщо вийдеш взагалі, згориш на шляху трансформації,
або від твоїх 90 кг залишиться чотирнадцять у чорному мішку,
я блукаю на третьому колі,
пересуваюся між вибухами з точки в точку,
милуюся заходами сонця, фугою ре мінор, виттям шахедів -
це як у дитинстві не піти до зубного,
і баньші зубного болю летить за тобою
із кріслом і бормашиною, але головне —
у Харків, місто-герой,
не прилетить раптом злий чарівник, бухий російський окупант,
на синьому гівнольоті
із замороженими курячими стегенцями та макаронами,
тому що в України є Ігор, Оля та Міша,
усього разом — шість ніг, п'ять рук, три серця,
ні, тисячі, сотні тисяч, мільйони сердець.
ми вистоїмо наперекір і всупереч,
добровільно чи з-під електричної дуги. самі розберемося
із власними демонами. а зараз тихо, тихо, чуєш?
хтось віртуозно грає на гітарі у хмарах,
«ой у лузі червона калина»
і тихий жіночий голос співає красиво, без матюків,
і пісня лється на рану джерельною крижаною водою.