колiзей iз щебеню
ти бачила: свічки тягнуться одна до одної,
якщо поставити їх поруч і запалити,
вони відрощують коріння в повітря, повільно згоряючи.
давай просто полежимо, рідна,
обличчям до обличчя, без поцілунків, як дві піраміди в пустелі,
і наші очі наче туристи, їм більше нікуди піти,
всі екскурсії виснажені,
всі дороги ведуть не в Рим, а в очі коханої.
світло вимкнули — це тонкий шрам на горлі світу,
монітори — чорні дзеркала, панахида за байтом,
а на шпалерах у залі проступає наче пліснява, грибниці середньовіччя,
ми, секвої, ще пам'ятаємо принаду мирного світу,
ми ще ходили до школи номер N,
яку ракета на швидку руку проковтнула,
і випорожнила неперетравленою.
тепер це занедбаний колізей із щебеню, сміття та уламків,
прости молодих, вони — печерні слоненята, їхня шкіра прозора,
так, що видно всі їхні інтереси прямо як на долоні,
були діти асфальту, тепер у нас діти горя, ютубу, сирітства,
діти повітряних тривог, а їхні матері.
обличчя жінок стають схожими на ворожі тертки,
терли сльози, як сир.
найбільші леза для чужих,
діти, ніби олівці, ростуть без дерев'яного скелета, корсета,
грифель просвічується крізь руки, очі, слова,
різкість у жестах, нахабство природне перемножується бойнею,
дивляться не мультфільми, а ролики в рілс:
понівечена посадка і труп, тулуб роздутий,
ніби перекачаний надувний матрац.
так, війна тече крізь нас, 24 на 7, немов чорний в'язкий струмок,
вимиває кальцій волі та вітаміни радості,
всі ресурси йдуть на те, щоб не стати крихкими,
нарощуємо зовнішній скелет, а не внутрішній світ,
я, напевно, почав старіти, раз пишу про молодих,
і з тобою без поцілунків.
я став вибагливим.
не можу писати вірші в пуховику, роздягаюся і сідаю за стіл,
але клавіатура мертва як амоніт мовчить
всередині моря з пластику.
дива вуглеводнів, павутина нафтових павуків,
а ми метелики, але ми ще пам'ятаємо, як це — бути вільною
хижодзьобою птахою.
війна, війна,
вранці випиваємо синяву неба замість чашки кави -
один довгий ковток очима.
"цей світ все ще казка", повторюю як мантру,
і ти розумієш мене, а як же інакше.
твої очі так само допитливі й жадібні, пусти мене!
ні, не зараз,
ця вулиця не розбомблена, але світла немає,
я частіше брався за це стегно, ніж за смартфон,
пейзаж лежить наче нога
у смугастому вовняному гольфі,
смужки висоток, тема молодих не розкрита,
але ці молюски витрачають увесь перламутр не на перлини,
татуювання, відрощують гострі дрібні зуби,
але навіть жорстокість каламутна, млява,
не вистачає різкості, звіриності,
не мені їх розкривати — ні ножем, ні співом морських сирен,
та й як їм відрощувати перли, якщо рот забитий піском?
людина стає суцільним мускулом,
тримає дверцята мушлі на тягучому замку.
ти знову малюєш мене крізь себе,
художник повернутий спиною
до своїх натурниць, картин, це нормально,
я люблю тебе, ти частина мене, а на спині
у мене теж очі — ось тім'яне,
а це потиличне, лопаткове, поперекове.
але не буває очей на спині
кажеш ти, і права.
ти моя рибка у підземній печері
прозора, як дорогий швейцарський годинник,
видно весь механізм організму,
подивись на мене, ми нездорові,
ми стали прозорими немов зуби вагітної, наче весняні тополі,
але я бачу листя, кохання,
це не старість, це втома, це війна
виснажує, вимиває нас наче кальцій.
все забирає серце, все забирає біль,
цей світ все ще казка, повторю і в інших віршах,
тону чорною тонною у війні,
чіпляюся за перископ.
Свидетельство о публикации №126052005076