Свои

Слышишь меня?..
Чую… не глухий…

Я здесь, в грязи, между небом и страхом,
Мир обернулся бессмысленным прахом.
Я глянул в прицел — а там человек,
И взгляд его — горький, как прожитый век.
Дом далеко, но является в снах,
Мама не спит, седина на висках.
Скажи мне, брат, как же так получилось,
Что наше родство в одночасье разбилось?

Я тут стою, між землею й вогнем,
Ми під одним і тим самим дощем.
Поглянув у очі — і серце затерпло,
Бо в них те ж саме — і відчай, і пекло.
Дім мій далеко, та сниться щоночі,
Мати чекає, заплакані очі.
Скажи мені, брате, коли сталася мить,
Що нас примусили іншого вбить?

Ой, тяжело, тяжело на войне,
Ой, важко так, ніби в страшному сні.
Свои на своих — кто за нас так решил?
Нас розвели, щоб цей світ занімів.
Мне б не стрелять, да приказ есть приказ,
Я теж не хотів, та тримаю наказ…
И где в этом истина, ты мне скажи?
В полоні у люті, прокляття й брехні.

Письма пишу, да не шлю их домой,
Правда в них пахнет горелой травой.
Как объяснить, что здесь речь не про флаг,
А про то, как легко назначается «враг»?
Если дожить — как с собою в ладу
Вынести эту ночную беду?
И если мы встретимся не в бою,
Смог бы я руку пожать… твою?

Листи пишу, та палю їх вночі,
Правда гірка;, як залізо в печі.
Як пояснити, що справа не в кольорі,
А в тому, як швидко ми стали «чужими» в цій долі?
Якщо вцілію — ким стану тоді?
Як жити далі з цим горем в собі?
І якби не зброя, не клята війна —
Я б руку потиснув тобі… без зла.

Нас не спросили…
Нас не питали…
Нас просто столкнули…
І роз’єднали…

Ой, тяжело… тяжело на войне,
Ой, важко так… ніби в темному сні.
Мы по разные стороны, но суть одна —
Ми обоє втомились… від слова «війна».
Мне б не стрелять…
Я теж не хочу…
Но стоим до конца — Бо так нам пророчать…

И если когда-то затихнет гроза —
Ми згадаєм один одного… не як ворога.