Сон

Ось мчить мене потяг, нарешті, додому.
Забула про горе,забула про втому.
І жадібно очі вдивляються в даль,
В душі розливається світла печаль.

Ось тягнеться вгору зелена пшениця,
Там  холод води зберігає криниця.
Он соняхи тягнуть  голівки до сонця,
Дуби молоденькі,немов охоронці.

Тут вітер хитає сосну корабельну.
Комбайни озиму збирають ретельно.
Веселонька вигнула спину місточком.
Дівча прикрашає голівку віночком.

На станції жінка,в руках її квіти,
Біжить по перону,попереду діти.
Обійми,цілунки і радості злива.
Сльозу витирає матусенька сива.

Синочок,коханий,татко приїхав!
Забудуться сльози,розлука і лихо.
Щасливі обличчя,усміхнені очі.
І будуть розмови зранку до ночі.

Дав поїзд сигнал,ми поїхали далі,
До рідного дому ведуть магістралі.
Сусіди в купе ведуть тиху розмову,
Я вмить до вікна,роздивляюся знову.

Ліси і поля, полонини і гори,
Біленькі хати і величні собори.
Заводи і ферми, шосейні дороги.
І люди щасливі,обласкані Богом.

Як хочеться серцем це все обійняти,
Бракує вже слів,щоб усе розказати.
І знову в душі ота світла печаль...
Я очі відкрила...Це сон був,нажаль...