нiчни молекули
вірші йдуть фоном, наче шум автостради
чи далеке гудіння електрички,
коли йдеш крізь сосновий ліс і тобі нікуди поспішати.
звук є, але він не торкається твоєї шкіри.
що відчуває нетопир під дахом собору,
в якому грають Баха?
тепер я замкнений у цій потребі писати вірші,
як казковий джин у роздягальні слюсарів.
або як солдат, який повернувся з нічного чергування ППО
у порожню квартиру з кішкою.
він роздягається, кидає на підлогу брудні речі,
просочені нічними молекулами «фей» та «шахедів»,
сонно споглядає, як кішка хрумтить кормом,
потім кішка заривається у його смердючу футболку, качається.
у цьому запаху — все, що в нього залишилося від дому, сім'ї,
поки дружина й син десь у Німеччині
будують життя, в якому немає місця йому.
він не може пам'ятати, але він не хоче забути.
це єдиноборство, змієборство.
я присмоктався до цього паперу,
ніби п'явка до запалих грудей Гоголя.
скуштувавши цієї чорної густої крові,
я більше не можу не писати, нічого іншого їсти не можу.
я помру з голоду, якщо перестану.
публікації, премії, імена —
лише гра у футбольний менеджер.
розстановка постатей, стратегія, купівля гравців —
ілюзія контролю над примарами.
а всередині — щільна порожнеча, жива, як темна матерія.
слова живуть у мені, як випадкові квартирантки:
одна — художниця, вічно заляпує олією та акрилом
чашки, обідок унітаза, дверні ручки.
друга — клофелінниця з важким поглядом,
завжди носить футболки з довгими рукавами (колеться?).
третя — та, чиє ім'я я боюся називати.
вони не ладнають. вони просто ділять кухню.
якщо це талант, то він схожий на пухлину.
Прометей, який сам вигризає свою печінку.
якщо це геніальність, то вона тхне непраною білизною,
і її розуміє тільки улюблена кішка.
я просто стою посеред кімнати, посеред екрана,
і дивлюся, як заходить сонце.
звісно, я нічого не бачу, але сонце заходить у мені.
наче справжній світ — лише всередині.
і за допомогою метафор та порівнянь
я змушую світ відчути
майже за Декартом: якщо поет пише вірші,
то Я ще існую.
2025 -
Свидетельство о публикации №126050503366