Дитбудинок

                давно, давно, дворічним хлопчиком, прожив
                я в Інтернаті пару місяців, моя сестра зі
                мною, їй бУло десять.... ми - тепер своїх
                не можем не впізнати


ми всі – з Дитячого будинку родом
нам все одно – кого собою всім любити
………..
міф про Далеку Маму, і про загубленого Тата,
Його сади, про сина старшого ….  і брата старшого -
малює Дощ, записує на склі…-
ми бачимо, торкаємось і чуємо
вікон незриму невблаганну непрозорість ..

зсередини ми - Авелі, і доньки Авеля – а ззовні Дощ,               
надвОрі, він усміхнено киває нам …
малює битим склом на серденьках …
доріжки сліз і сили,
і озираючись, махаючи рукою,
іде собі дорогою своєю
все далі й далі,
залИшивши на згадку подарунки:
одежі модні - із прозорості
коштовності - із німоти
………………………………
І ми танцюємо в Дитячому Будинку
одна однОї, один Одного - торкаючися спинами
,
і знає кожен, що не прИйде Мати,
на склі вікна не стане лід – долоні Тата силуетом….

нам ввік – лиш подих літного дощу,
лиш вміння невзаємно покохати,
лише обійми, та - без поцілунків………….
…. і вміння непомильно упізнати
в гущавинах і джунглях із кохань
- свогО,  випускника із Інтернату,
котрОму тільки Дощ співає про Творця