Ось так просто, зволікаешь,
Стрибаешь у прірву недоспаних зірок.
Ти мене знаешь. Ні, ти мене, не знаешь,
У мареві місто, і я роблю крок.
Чому необачно схиляють день, квіти?
Нестерпно і туго завзяття юрби.
Цей вітер шалений, розкутий і свитий,
Холодною втечею сіють журби.
Здається, так мало. Здається, багато.
Не вгадуй ім'я. Я забула пасок.
Та мій календар вираховує свята,
Та час витікає спокійно в пісок.
Ти - небо і право, а я виновата.
За погляд, за слово, за рішення мгли.
Та правда стеблом, суховієм розп'ята,
І ворони чорні цнують всі кути.
Зірви дикі трави, ввійди в сиву хмару.
І те, що згадаешь, залишеться в полі.
Ти віриш в прогнози німого Соляру,
Я тільки на хвилю, зупинюсь... доволі.
Ось так
© Copyright: Надежда Устинова, 2026
Свидетельство о публикации №126050302351
Свидетельство о публикации №126050302351
Рецензии