(Пролог)
Коли затихають усі голоси,
І темрява тисне на груди щомиті,
Вона береже серед цеї грози
Наказ той єдиний, щоб просто жити.
Дощі розчиняли ранкову каву з душі,
Змивали безсоння із хрупких її плечей.
Вона прокидалась у повній нічній тиші,
Розлука давила десь поміж її грудей.
Але ж вона жила все вірила — буде гаразд,
Лишала ту посмішку в серці самій собі.
Тримала у думках його непорушний наказ,
І вірність свою берегла у важкій боротьбі.
На тім боці дроту — крізь вибухів свист —
Лиш голос коханий... І тихе: «Живий».
Обірветься зв'язок... і тремтить чистий лист,
А завтра світанок — і знову у бій.
Шепочуть уста ту молитву палку,
І віра горить, мов зоря вдалині.
Вона віддає свою душу йому,
Бо серце його береже на війні.
І прийде той день — переступить поріг,
Обійме за плечі, закриє від бід.
Вона зацілує сліди від доріг,
І новий світанок всміхнеться їм вслід.
Непорушний наказ
© Copyright: Кударенко Елена, 2026
Свидетельство о публикации №126050302153
Свидетельство о публикации №126050302153
Рецензии
