Прекрасносяючий утік. Усім набрид. Писати вірші
надумав кулькою.
А наодинці вирішив, що заповіт він дасть
себе шукати,
сам шукати будь-кого чи будь-що — зась!
Чекав три дні, обітницю узяв до рук не брати телефона.
Страждав, терпів і жертвував на самоті удома.
А по три дні, узявши той телефон до рук, збагнув, що байдуже усім до його сяйних мук.
Не бачить він себе у іншій іпостасі,
окрім п’янкого сміху й з ватагою розваг таких же божевільних розбишак.
Чому ж то пропонують спілкування для душі лиш штучні близнюки і джіпіті?
І снить таємними побаченнями він.
Хтось гатить у вікно! За шторою тремтить…
Неначе цнота найміцніший мінерал.
А позаяк, кухонна натрій хлор.
Себе він розчинив.
Згадає лише той, лизне хто мокрих щік…
30 квітня 2026
Сяючий
© Copyright: Олись Лапковский, 2026
Свидетельство о публикации №126043007576
Свидетельство о публикации №126043007576
Рецензии