У смертi очi широко розкритi

У СМЕРТІ ОЧІ ШИРОКО РОЗКРИТІ

У смерті очі широко розкриті –
Заплющує їх скінчене життя.
Та крізь повіки, слізьми перемиті,
Провалля спльовує буття і каяття.
Там, за межею, де німують звуки,
Лишається лиш пам’яті сувій,
І час кладе свої холодні руки
На перехрестя нездійсненних мрій.
Що ми несли? Лиш шепіт воску в храмі
Та босий крок по лезу гострих трав...
Ми стали просто світлими тінями
Того, хто нас колись недокохав.
Там люди – іскри ватри, а тіла – зотлінні.
Дих видихнеться вщент і молох все зітре.
Враз розіллємося в безмовному зорінні,
Яке навіки згасне й космос обійме.

А може смерть – лиш дзеркало для духу,
Де відбивається небесний душолад,
Де в пустці кожній – гомін роду руху,
Луна пологів, блиск в Господній сад?
І ми не плоть уже, а чистого потоку
Безмежжя й пульс, що зіткані з заграв,
Аби явити заповідь, що речена пророку,
Яку за метушнею люд не помічав?
Не треба слів – вони повітря важчі,
Щоб знятись вгору, де ширя ефір.
Ми – тонка нитка у безмежній прядці,
Що вишиває нетутешній взір.
І в цій невичерпній жахаючій безодні,
Де сонця Бога спалять злісні втіхи,
Нарешті обрані зійдуть як самородні –
Поза межу епох і доль – у вічні віхи.

Там розчиняється остання крихта болю,
Стихія заковтне і погляд, і ім’я.
Станем і порохом, і вітром, і водою –
Там, де немає більше значень сенсів «Я».
І тільки пустки тремт. Лиш коло непорочне,
Де істина себе п’є зі своїх долонь...
Зануримося в спокій сповна – в остаточне,
Як у любов пірнає батьківський вогонь.
Ми – те зерно, що в неозорім полі
Чекає на свою одну святу весну.
Не буде більше примусів й сваволі –
Лиш прокидання від земного сну.
Ми почнемося знов. Чи променем, чи цвітом,
Чи подихом й світанням, житом, що вже жнуть,
Чи сміхом діточок, лунатиме що світом,
Де смерть – вихід до входу – у таємну суть.

                Павло Гай-Нижник
                28 квітня 2026 р.