«Коли туман стає занадто густим, вона просто бере перо і малює в ньому сонце».
Вона не здалася, хоч зими лишилися в серці,
І пам'ять малює ілюзії в кожній люстерці.
До краплі допита сьогоднішня кава гірка —
Це знову в дорогу веде її власна рука.
Нехай цей туман розмиває руді силуети,
У неї в кишені на завтра є вільні квитки.
Вона розсипає слова, як старі амулети,
І креслить на білих листках потаємні зірки.
Бо Пам'ять — насправді ще та міцна поетеса,
Вплітає в тумани свої молоді інтереси.
А жінка змиває з обличчя вчорашню печаль,
І дивиться сумно крізь вогку і темну вуаль.
Вона воскресає у кожному новому слові,
Де знов розчиняються тіні в терпкій післямові.
І доки тримає перо ця тендітна рука —
Вона залишається вільна, немов та ріка.
Рядки з глибини ще та поетеса
© Copyright: Кударенко Елена, 2026
Свидетельство о публикации №126042608554
Свидетельство о публикации №126042608554
Рецензии