В долонях сонечко весни
тримать не можу,
воно крихке, неначе сни,
як тінь пороші…
схиляє голову до ніг
старого дуба,
де між гілок лунає сміх, –
чи знає люба…
що ті промінчики, мов мед,
душі на втіху
від них печаль відходить геть
по стежці тихо…
вони, неначе диригент,
в красі відверті,
то ж розбивають тугу вщент
в тій круговерті…
лягли на схилах синіх гір
стрічками м’яти,
то вже не зможуть сльози зір
твій застеляти,
а сонце хилиться до рук,
як гілка вишні,
так золотим став чорний крук
в житті колишнім…
сльозами ллються в каламар
печаль та віра,
а промінці в обіймах хмар –
душі довіра…
10.04.2026
сонечко весни...
© Copyright: Людмила Аристархова, 2026
Свидетельство о публикации №126042406851
Свидетельство о публикации №126042406851
Рецензии