Чорнильна весна

Її приручала похмура і довга зима,
Стирала слова, щоб надія мовчала німа.
І світ ставав вужчим, безмовним, затихлим ставав,
Холодний туман на втомлені плечі лягав.


Та в кожному слові, що в пам’ять впліталось, як імла,
Жевріла іскра, що в чорних чорнилах жила.
Вона із страждання навчилась сузір’я кувати,
І подих весни потаємно у серці впізнати.


Старий чорнокрилий на гілці калини закляк,
Дивився, як ранок дає свій розквітлий нам знак.
Як тягнуться вгору з холодних і сірих долин
Паростки рим — наче пульс її серця з глибин.


Нехай її доля закреслить поспішно рядки,
І сльози розлуки застигнуть, важкі та гіркі, —
Вона залишається тихою, світло-живою,
З підсніжником ніжним під сніжною пеленою.


І ворон злетить, упустивши перо на листок,
В повітрі — тремтіння і весни невидимий крок.
Вона воскресає — легка, наче птах угорі,
Змиваючи темряву в стомленій власній душі.


У віршах її — тільки світло і подих життя,
І пахнуть фіалки, мов тихе нове відкриття.
Лиш дим золотий підіймається з літер весни —
Розтанули тіні і холодні, залежані сни.


передісторія:
Це історія про зцілення творчістю.
Вірш описує жінку, чию душу скувала «зима» — самотність, біль або відчай. Але вона не здається, а перетворює свої страждання на вірші. Кожен рядок стає ліками, а поезія — тією силою, що проганяє темряву й приносить внутрішню весну навіть тоді, коли навколо ще лежить сніг.
Це маніфест того, як світло всередині нас перемагає будь-який зовнішній холод.