Лелеки

Завернули з вирію птахи,
Не кудись, до нас летять лелеки,
Тож нехай усі людські гріхи
Пропадуть у часі ще до спеки.
Поки вітер квіти рознесе,
Маємо надихатися трунком:
Навесні життя, немов есе`,
Писане дівочим поцілунком.

***
Стрілося мені мале хлоп’я,
Світ у нього більший ніж у мене:
Долечко, поезіє моя,
Ти ж була як та дитя святенне!
Не поміг а ні елегій тлум,
Ні бігцем на відстані – парсеки:
Не із власних посміхаюсь дум,
То про мене думають лелеки.

***
Мов про`ліски пнемо`ся ми угору,
Хоч  зрівнювати нас із ними зась:
У них нема до меншого доко`ру,
Вони – єдина Божа іпостась.
У нас не те: так звані є, сильніші,
Хтось хоче золота собі у корінці:
Невже колись, у цілковитій тиші,
Не люди переможуть, а людці?

***
Радіймо з того, що оце та мить,
Коли докупи збіглись кращі гени;
Хоча обов’язково загримить,
І вдарить блискавка позаду мене,
Так хочеться, щоб кожен підписавсь
В кінці прочитаної нами книги,
А хто в життя так, подумки, прокравсь,
Не хай чекає у зими відлиги.

***
Новенький, п’ятий, поклик залунай,
Усе триває ніби по програмі:
Квінтет мій грає «Голубий Дунай»,
Нехай сьогодні десь, на Інстаграмі.
Старі сатири, потайки, отут,
Вони все бачать позад нас далеко:
Тож дивно, як оце, самі, без пут
До нас вертаються мої лелеки?

10.03.2017р.