Я з уламків себе збирав по ночах - по крихтах , що ти розкидала мовчанням.
Ти лишила мене на холодних вітрах , і назвала це просто «прощанням».
Я тонув у цих станах знайомих - до крику , де душа вже не вміє кричати.
Де я жив - наче тінь , у своїх же словах , і не знав - як себе врятувати.
Я хотів знову світ полюбити без меж , без цієї гіркої отрути.
Та шукав у тобі хоч уламок тепла , щоб не дати собі потонути.
Та ти зникла - як завжди: без жодних причин , наче я для тебе - не вартий.
І лишився один серед власних руїн , серед слів , що писались до карти.
Ти звинувачиш усіх - це твій звичний закон , а я просто зручний серед списку провини.
Я лишився в віршах , як забутий мій тон , які ти ще і досі не чуєш…
Я кричав між рядків - там була лише тиша і лід , там ніхто не шукає причини.
Я хотів лиш навчитись по-справжньому жить , але вчився втрачати щоднини.
3 мiльйона уламкiв - збираю свiт
© Copyright: Андрей Раков, 2026
Свидетельство о публикации №126042008599
Свидетельство о публикации №126042008599
Рецензии