про джгут та пополох

...коли ми виживем, мій друже,
нехай строкаті горобці
побанять крилами в калюжі,
як у купелі панотці,
нехай у будь-яку епоху,
бузок повсюди зацвіте,
і від тагого пополоху
закружить голову. Проте,
коли ми виживем, мій друже,
а не залишимося тут,
в напівтруні напівкалюжі,
і не злетить з обрубка джгут,

як упаде туман зненацька,
щоб осліпити ефпіві,
нас перейме судьба солдатська,
а дітям поміч - бойові -
закине мимохіть комбат,
і "айболіт" пришиє лапку
ну прям точнісінько назад,
тоді ми виживем, мій друже,
чи як не трафив чортів шляк,
а цю війну, що души струже,
ми переможем, позаяк,

ми дуже любим жити, дуже,
коли бузок навкіл цвіте,
і як співає наш хоружий
за жита поле золоте,
і як купаються в калюжі
оці рябенькі горобці,
така прикмета, любий друже,
на ясний день наприкінці.
Так вип'ємо за нього чарку,
а другу звісно же за тих,
хто докурив свою цигарку
на терриконах цих донських,

а третю вип'єм за раїну,
що скоро пухом зацвіте,
і за тепло, і за любиму,.
за те, що нас переживе.