Найвищий гарт

Не час просити — час для дарування,
За кожен подих — вдячність, а не тлум.
В промінні дня, у благості світання
Я розчиню старий і гіркий сум.

Я хочу бути чистою росою,
Не затуляти ніжність пелюсток,
А йти крізь весну світлою ходою
В зелено-синій, золотий танок.

Це не для поспіху. На вістрях вій іскриться
Моє майбутнє — золотий потік.
Я маю рухатись, як та весняна птиця,
Щоб візерунок кроків не затих.

В будиночку на дереві, високо,
Святкую я вразливість — це мій дім.
Тут сад свій креслю пильним, світлим оком,
Прощаю всім і спокій маю в нім.

Бо за садами, що в рожевім цвіті,
Іде війна крізь березневу ніч.
Та я стою, надією зігріта,
Тримаю світло серед протиріч.

Моя молитва — в кожному промінні
До тих, хто сіє в полі попри дим.
Хоч гул військовий чути у створінні,
Та я лишаюсь серцем золотим.

Жіночі руки, сповнені відваги,
Тримають небо, наче первоцвіт.
Крізь спалахи, запеклості й засмаги
Ми шлемо вдячність у тривожний світ.

Я не боюся бути променем яскравим,
Бо в цій прозорості — найвищий гарт.
Я стану вірою, надією і сплавом,
Що змиє попіл із німих мансард.

Я йду повільно, виважено й чисто,
Крізь весну цю, де плавиться метал,
Щоб моє світло, ніжне і врочисте,
Перемогло найтемніший навал.