Я приймаю твій травень і бджіл золотисті зіниці,
Крізь жасмин і бузок я виходжу до синіх морів.
А мій сум — то не я, то лише позолочена спиця,
Що мережить узори моїх мовчазних вечорів.
Я приймаю розгубленість — шлях мій тепер невідомий,
Не шукаю слідів, що ведуть у колишнє життя.
Кожен крок — це мій дім, я нарешті у ньому вдома,
Я — сама собі шлях і сама собі майбуття.
Свою ніжність і легкість візьму я за руки, як друзів,
Буду мріять про те, що не має ні меж, ні кінця.
А мій сад проростає — словами, зірками, плодами
Намальованих слив і світла твого лиця.
Не втручайся, будь ласка, — дивися закохано й щиро,
Погляд твій для мене — як якір у морі пригод.
Просто знай: я іду. Я стаю неможливим дивом
У саду своїх власних, ніким не побачених од.
Сама собi майбуття
© Copyright: Кударенко Елена, 2026
Свидетельство о публикации №126041904812
Свидетельство о публикации №126041904812
Рецензии