Iлюзiя твого iменi

Їй погано без мене - я знаю, це правда , я  тримаюсь за це , ніби це моє завтра.
В думках моїх голос звучить невідступно , наче я їй потрібен - боляче водночас й смутно.
Я хочу прийти і простягнути їй руки , забрати із серця її холод і муки.
Хоч знаю - не кликав ніхто і не ждав , та я б усе одно до неї прийшов і стояв.
Та все , що між нами колись проростало , поволі стиралось , в піску розтікалось.
І пам’ять про нас вже не має опори - лиш тіні і відлуння в мертвому просторі.
Її тихий голос згасає поволі , ховається десь у беззвучному полі.
І тепло її пальців , і погляд ясний - відходять від мене у спокій німий.
А я все думаю - може , дарма відпускаю тебе , хоч тримає пітьма.
Я ніби відпустив… але в темному лісі
Шукаю ту правду , що губиться в тиші.
Я більше не кличу , не прошу , не жду , я просто мовчу і крізь себе іду.
Ми різними шляхами - це вже не слова , я  лишив тебе там , де холодна вода.
Я спалив свій катер , щоб не повертатися знову
Щоб навіть у думках до тебе не рватись ,
Щоб були окремо - без «разом» і «ми» , лише ти - сама , і я - сам між світами двома.
І наче відпустив… та щось не пускає , та тінь твого імені в мені ще блукає.
Я знаю - не треба , я знаю - дарма ,
Та серце вперто шепоче: «вона…це вона…»