Мiй крик у тишу глибини

Я більше тебе не чекаю , не кличу крізь тишу ночей.
Я більше тебе вже не побачу , і не доторкнуся до ніжності твоїх плечей.
З тобою так легко - немов мої крила знову зцілила весна.
І ця легкість досі живе десь у пам’яті , наче тиха , не згасла струна.
Забуваю присмак твоєї помади - він тане , як тінь між речей.
Я більше не кличу тебе бути поруч , бережи пам’ять - без мене легше тобі.
Викресли тихо моє ім’я , не тримай у долонях минуле.
Я - відлуння, що стихло у порожніх кімнатах , я - тінь серед вулиць, де світло заснуло.
Зірватися б - і летіти до тебе , крізь темряву , тишу й міста…
Та я залишаюсь , мовчки і вперто , там , де закінчилась весна.
Вдома так тихо стало без тебе , ніби дім загубив свій голос і сенс.
І каву готую тепер для одного -
в ній ще лишився твій ледь відчутний контекст.
Стіни спокійно говорять зі мною , шепочуть про втрати й тепло.
Я з параноєю - один на один - веду нескінченні розмови про те , що було.
І вдома усе ще нагадує про тебе , але вже не болить — відболіло , пройшло.
Як бути без тебе - в цьому чужому , темному світі?
Як вижити , коли навіть тиша не вміє любити?..