Ластiвка

Годує ластiвка пташок

Писати – можна й не писати,
Але – загубляться слова,
І потім геть не розібрати,
Про що сказала голова.
Рядкують пе`ра, кому справа,
Пшоно наприкінці думок,
Хоч десь, на обрії, заграва,
Й маєтки накрива димок.
Під небо з попелом сягаю,
Де поколінь моїх іржа, -
Бабуся молода із гаю
Спішить спекти сім’ї коржа.
Мене – немає ще на світі,
Ще маму татко не стрічав,
Й не бігав я у чистім літі
І п’яти в річку не вмочав…
Пройшли роки, десятиліття, -
Забувся й мого діда вік, -
Усе воно – засохле віття,
Яке зрізає чоловік,
Щоб дерево росло й родило, -
Але ж болить, скавчу, смердить!
…Чорнобиля чадить кадило,
І стронцій у мені сидить.
Годує ластівка пташок,
Як і в малі мої літа,
А серпень сновиганням жаток
Під корінь знищує жита,
Щоб хліб з’явивсь у результаті,
Замкнувши коло всіх робіт,
І знову чути, як у хаті
Хворіє, кашляє мій дід…
Мов не було дитинства, школи,
Наснивсь та й годі ректорат,
Олекса теплий, два Миколи –
Все вигадки, мов те, що брат
Комусь я тут, на білім світі,
Який без мене – не згорить…
Бреду Чорнобилем у літі,
Й у травах стронцій сокорить.

8 серпня 2001р.