Иван Франко. Из Ночных дум

Пали меня, о боль, не угасая!
Не покидай меня, туга-кручина!
Не покидай меня, химера злая,

А сам тебя я точно не покину.
Терзай мне сердце горем человечьим,
Но не вгоняй живого в домовину,

Тоска-змея! Ведь душу мы увечим
Бесчувствием. Чтоб было хорошо нам,
Себе внушаем: мол, смущаться нечем,

И остаемся глухи к братним стонам,
Тогда как процветают единицы,
Оставив миллионам угнетенным

Одну лишь долю - под косой ложиться
Для блага деспота и камарильи.
Трудящимся беда родней сестрицы.

От самого рождения к могиле
Они влачатся под ярмом проклятым,
И слезы лица им избороздили.

Когда ржаному хлебу, теплым хатам -
Недостижимой роскоши для многих -
Они бы рады были, но куда там! -

Когда законы гнут в бараний рог их,
Сковав цепями руки землероба,
Когда детей, бездомных и убогих,

Доводят голодухою до гроба,
Когда сверкают наглые вертепы
И власти не насытится утроба,

А прозорливцы наши подло слепы
И ложью бередят народу раны,
Мир нашей мысли стал мертвее склепа,

И на костях пируют тамерланы.
О дума, овладев моей душою,
Держи меня клещами, коль устану

Идти я сострадания стезею.
Шепчи мне: "Поступись своим желаньем.
Служи несчастным, избегай покоя

И самолюбья с самолюбованьем".

2018

Оригинал:

Не покидай мене, пекучий болю,
Не покидай, важкая думо-муко
Над людським горем, людською журбою!

Рви серце в мні, бліда журо-марюко,
Не дай заснуть в постелі безучастя -
Не покидай мене, гриже-гадюко!

Не дай живому в домовину класться,
Не дай подумать ані на хвилину
Про власну радість і про власне щастя,

Докіль круг мене міліони гинуть,
Мов та трава схне літом під косою,
І від колиски аж по домовину

Жиють з бідою, наче брат з сестрою, -
Докіль життя тяжким нас давить валом,
А пні ламає силою страшною,

Докіль ще недосяглим ідеалом
Для міліонів ситість, тепла хата, -
Докіль на лицях сльози, ніби ралом,

Борозди риють, доки зимна крата
Тюремна руки путає робучі,
Мруть з голоду бездомні сиротята,

Пишаються під небом ті блискучі
Гнізда розпусти, зопсуття й обмани
І світ заражують, докіль могучі

"Стовпи" отруту ллють в народні рани,
Думки кують, для прихоті своєї
Люд трупом стелють люті тамерлани!

Ох, загніздись на дні душі моєї,
Важкая думо! Сильними кліщами
Стискай те серце, скоро б від твоєї

Схибнув я стежки! Ночами і днями
Шепчи над вухом: "Ти слуга нещасних!
Працюй для них словами і руками

Без бажань власних, без вдоволень власних!"