Крізь вітровії, крізь німу пітьму,
Крізь сніжну фугу я лечу, мов птиця,
Бо знаю: там, за маревом дощу,
Вікно лишилось – мій маяк, святиня.
Той вогник з дому – мовби оберіг,
Він гріє серце й душу краще сонця.
З ним кожен крок моїх важких доріг
Долає миті смутку і бездолля.
Життя людське – це швидкісний потік,
Що стане згодом галактичним сяйвом.
Ми будемо у Вічності вовік
Живим, яскравим потойбічним кадром.
Надією і пам’яттю душі
Ми будем зігрівати шлях терновий
Того, хто манівцями йде в імлі,
Надіючись на прихисток раптовий.
Можливо, це – найбільший дар Творця –
Плекати в душах незгасиму іскру,
Оскільки крізь пласти віків серця
У Рай довічний не втрачають віру.
Вiра у довiчний Рай
© Copyright: Галина Чехута, 2026
Свидетельство о публикации №126041605557
Свидетельство о публикации №126041605557
Рецензии