Він іде вулицею на ім'я Вічність.
Брами замкнені вічні, і вічна бруківка.
Все для нього знайоме і все звичне.
І промінь на катедрі, і зі стріхи цівка.
Він почув неприємне у Параскеви,
і йому вже невічне світло денне.
Він крокує до Оперного, а Міцкевич
кличе не озиратися на буденне.
Неприємність — біль, хоч не особиста.
Та лише хіба особисте крає?
Біль — не вічна, вічна — вулиця Міста,
що буває водночас і пеклом, і раєм...
Вiн iде вулицею на iм, я Вiчнiсть
© Copyright: Миклош Форма, 2026
Свидетельство о публикации №126041506750
Свидетельство о публикации №126041506750
Рецензии