Командир

Командир (На смерть поета)

Скасовано померлість. Смерть - померла, -
Так просто й легко - був би, жив би Стус, -
Мільйони років височить Говерла,
Мов скам’янілий зеківський картуз!
Ми – не високі. Є десь Еверести,
Монблани всякі, церква Нотр-Дам,
Та українці там не мають честі,
Де з Леніним римується Саддам.
Навіщо нам була, ота епоха,
Що вкрала Стуса? Хміль НКВС
Сміються й досі з українця - “лоха”,
Артритно пересівши в “мерседес”.
А ми – терплячі! Мовимо крізь слину,
Що житимемо. Ні, не буде, ні
Народ мій мати Україну й сина,
“Олігархічній” либлячись свині.
Які ще приклади тобі, козаче,
Потрібні, щоб коліна відірвать
Від неньки чорної, що тільки й плаче
Й без тебе здатна тільки горювать?
А ти – в горілці весь та у закусці,
Як повелів колись Прем’єр – Петро,
Неголений, на заспаній подушці
Сон бачиш про безпрограшне зеро!
Немає смерті. Стус наш повернувся
В мільйонах повіршованих рядків,
І дядько мій, здається, так, проснувся
І вільним став поміж моїх дядьків.
Вони, що Манергеймові морози
В шинелях перемерзли за “царя”,
Тепер саджають українські лози
І на пшеничні дивляться моря.
Вони шляхи будують у майбутнє
Без проводу – навіщо поводир?
Ми – не сліпі, з нас є і буде путнє, -
Є Стус у нас – вожак і командир.

03.09.2003р.