Мона Гiльза

***
українське село переходить із рук у лапи,
смерть грає в настільний теніс із металом і вогнем,
із шаленою реакцією та швидкістю.
а це українське містечко стоїть, тримається,
проходить крізь шредер *** бомб і снарядів,
і те, що залишається, знову пропускається
крізь плаский шлунок із лез,
несваріння у електричного ската.
сама земля налякана й здивована.
так на вкраденому українському полотні
Мони Лізи *** гасять недопалки,
нарізають ковбасу-кров’янку, грають ножем,
б’ють вістрям між пальцями, наче по невидимих перетинках.
по пальцях. мочатся на усмішку.

а вночі зґвалтована земля п’є
зоряне небо великими ковтками, чорним розірваним ротом,
разом із вогняними спалахами — чорну багнюку
з таблетками зірок, сузір’я парацетамолу, ібупрофену, опіуму.
та ніщо не рятує, не допомагає.
жертва і хижак страждають, полівка і лисиця божеволіють,
коли у справи еволюції втручаються енергійні маніяки.

відчуття війни — граф Дракула замкнений у тюремній камері,
а на книжкових полицях сидять ще живі миші,
спіймані й посаджені на гостро заточені олівці, як на палі.
незбутній прибій горя.
і лише невимовна краса світанку
фарбує ґрати в абрикосовий пил.
персикова запилена шкіра.
полонені українці у снарядній вирві,
порубані саперними лопатками *** зеків, одноразових штурмовиків.
білі червоні тіла в термобілизні, розкидані речові мішки,
обгортки від енергетичних батончиків.
і далі самі кати — скорчені, обгорілі,
що пустили fpv-смерть у свої кишки.

і поранена земля має їх усіх прийняти, поглинути —
які докори? совість світу не встигає
навіть оскалитися чи розкрити рота.
та й кого їй укусити?

захід сонця розгублено обіймає поле, мружачись, наче короткозорий святий,
і тягнеться, тягнеться, тягнеться до променів пальцями
кривава брудно-золота пшениця, яку
не може зібрати ні комбайн, ні танк, ні fpv.


2026