Двi казки

Миттєвості бувають дуже різними,
Вони, як жар, що каплями залізними
У тім’я стукає, що міряє життя
Без каяття, але й без вороття.
Тчуть літери відбитки філології,
А в голові – Шевченкові, убогії,
Човпуть порожнім шляхом земляки,
Мов поторо`чені. Попереду – божки.
Вони, ті скіфські занімілі арії,
Теж мали колись очі жовті й карії,
Що бачили мої сухі степи,
Де граються в озерах коропи.
Покриті люди пилом та половою,
Рятуються непевною розмовою
Про те, що буцімто колись було
Та вже нема, пішло воно, згуло.
Стікають миті, мідні вже закапали –
Не одного царя вони зацапили,
Бо з них – отрута, мідь, міцний метал –
Ми знали, як монарха на потал!
Он, срібло вже блищить, божки забігали,
Немов зайці, помітні серед віхоли,
І – зупинились ми, бо ніч і кут глухий:
Нема рушниць – а раптом вовк лихий?
Вкусити б золота, але воно примарою
Втекло нагору зоряною хмарою,
Залишивши народові все те,
Що непотрібне і не золоте.

***
От і зима вже! Зінькають синиці:
Погрітися злетілись до хаток,
Почервоніли наші молодиці –
Морозний дух, бодай не до кісток!
Світає пізно, вечоріє рано,
В обід запозіхаєш, мов бабак,
І – смішно, бо весна все’дно настане
Веселим гавкотом струмків або собак.

листопад 2003р.