Жук и муравей

ЖУК ТА МУРАХА

На світі Божому — під тихим небом,
Де листя нам шепоче істини прості,
Жила мурашка — крихітна,
Та завжди була з хлібом
Трудів своїх у чесноті.
Вона тягла черешню, мов надію,
Велику ношу — більшу за себе,
Та серце мало світлу мрію,
І силу, дану їй від Бога із небес.
Аж раптом жук — насмішник при дорозі,
Він став та перепнув їй шлях важкий:
— Куди ж ти, крихто, в тягарі й тривозі?
Смішна ти подивись на вигляд свій!
Та змовчала мураха, й без образи.
Тихенько обійшла — й далі у путі.
Бо знала: є важливіші накази,
Ніж сперечатися в цій маєті.
Минув лиш час — і жук у смолі липкій,
Як в пастці власних глузувань і зла,
Кричав про поміч — сам, у темній глибині,
Де гордість колись високо жила.
І ті, кого він ранив словом гострим,
Пройшли повз нього, не озвавшись вмить.
Бо зло, посіяне у серці чорнім,
Не завжди може співчуття знайти.
Та лиш мураха — та спинилася.
Не злилась та й не мстила.
Травинку простягла йому — як тихий міст.
І жук, тремтячи, виліз, ніби з гробу,
Вперше в житті відчувши милосердя зміст.
— Чому ж ти так? — спитав він, ледве дихав,
— А я ж сміявся, тебе ранив, зневажав…
І мовила вона без крику, дуже тихо:
— Я тягарі великі підіймав…
Та є одне, що я не понесу,
Що душу гне і темне, наче ніч —
Образа. Вона е важча за росу,
Вона опалить серце, як вогонь і піч
Вугілля не тримаю я в руці —
Бо перш за все згорю від нього я.
Я віддаю усе це Небу й Отцю —
Бо в Ньому — мир, і правда, і життя.
І жук схилився — в тиші, і без слів,
І вперше став не глузником, а іншим…
Бо той, хто серцем сам простить зумів —
Той став у Божій правді трохи вищим.
Запам’ятай: неси, що світло носить,
А темне — відпусти у Божу даль.
Бо та образа — це тягар, що просить
Тебе ж самого обернути у скорботний жаль.


Автор священник Александр  (Широков А.А.)02,04,2026 г Киев Украина