Спогади про рiдного дiда

У ті секунди, коли рік – хвилина,
Перегортаю підсумки життя;
Стоїть бабусина стара хатина,
І дід Єгор прийшов із небуття.
Вояко мій, з трьома хрестами
Георгія Побідоносця - цар давав!
Та замінилось Леніна томами
Усе оте, що хлібороб надбав.
За Іллічем з’явився Ворошилів,
Забрав і коней, і синів на смерть,
Щоб учинить червоний свій Брусилів
Й набратись крові людської ущерть.
Проснувся. А надворі вік тридцятий,
З гімназії виходить цвіт землі,
В очах дівочих посміх трикаратний,
І золото медалей, і Далі -
Відомий нам художник авангарду -
Колись так звали наший стадіон -
Й жбурляє ліцеїст гучну петарду,
Як слов'янин під Фердінандів трон.
Націонал крокує по столиці,
Червоночорні прапори летять,
І б'ють мою історію по пиці,
Немов навчає вища нижчу стать.
Все зрозуміло начебто. Та де там!
Давай епоху, щось таке рвони,
Незнане ані сонцю, ні планетам -
Невже війни, бодай святої, та війни?!
На завтра похорон, ще одного не стало
Із тих, кого створив той світ -
Його прокляття нас таки дістало,
Й дарма пропав супроти нього дід.
… Горить карбідка в хаті. Ламп немає,
На школі Сталін висіє, мов сніг,
П'ятдесят перший рік новий минає
Під самогон і холодець із ніг
Свинячих. Десь там хрящ із вуха,
Й мій дід, який на слободу* один
Читать умів - сидить онук і слуха,
Що стане він поет й громадянин.
Збулася, діду, мрія копійчана,
Онук твій - неабияка цабе,
Але навіщо сан йому і шана,
Якщо тепер нема ніде тебе?!
Немов і не було холодних ранків,
Коли бухикав ти і хмиз рубав;
Через город хитався двір Маланків -
Туберкульоз тебе вже підгрібав.
Я пам'ятаю березень останній:
Приїхав з ру'дника зелений шарабан,
І діда в домовині шестигранній
Відправили у рай, і чийсь Іван,
Підпивши, клявся, що тепер не буде
Нікого кращого й ніколи на землі,
І бив себе в засохлі сиві груди....
Брехав тоді він, люлі, ой люлі.

* слобода - в наш час кажуть вулиця

червень 2002р.