– Тарасе, чи ти бачиш з п’єдесталу,
Як нас штовхають в прірву без вини,
Що українців вдвічі менше стало,
На скронях – втричі більше сивини?!
То не мовчи, проси у Бога миру,
У нього в грудях серце, як у нас…
Але він має дивовижну силу,
Йому підвладні смерть, життя та час.
Скажи, що матерям потрібні діти,
Щоб сонце заглядало до душі…
Що Україна, як раніше, хоче квітнуть,
А українці сину Бога не чужі!
Київ
***
© Copyright: Наталия Рудченко, 2026
Свидетельство о публикации №126033106711
Свидетельство о публикации №126033106711
Рецензии
