Геометрiя весни

Пішли сніги у небуття,
Спливає сонце вище й вище,
І вже немає вороття
Зимі - хіба що на горище.
Вона, як мотлох віковий,
Знебута нами і забута,
Й весняний табір польовий
Зелені напинає пута.
На землю грішну тa пісну,
Де зерна і коріння наші -
Стрічаймо сестроньку весну,
Бо вже душа воліє паші.
Узріти квіточку хотять
Суворі очі, хоч фіалку!
І так спішать літа, летять,
Що вже забув, яким ізмалку
Ти був. Забився дух, пече
У грудях від німого суму,
Й вірьовка ріже у плече,
Тримаючи одвічну думу:
Хто ми? І де дороги край?
Куди веде вона завзято?
Та знову - літо й небокрай,
Що вічно вказує на свято.
Степи. Пунктири лісосмуг,
Квадрати, ромби, кола, хорди-
І скрізь якийсь існує дух
Від меншовартості й погорди!
А хочеться, хоч полети,
Щоб стали ми, мов тії люди,
Та й відпочили. І – світи
Світило древнє нам у груди.
Зігрій чоло, засмаж лице,
Започаткуй новітні змоги,
Щоб казку про яйце-райце
Ми знову підняли' з підлоги.
Щоб вірити у той привіт,
З якого ми пішли по колу,
У гай, по жовтий першоцвіт,
Всякчас вклоняючись додолу -
Лиш глянути - краса якa!
Десь угорі кують зозулі,
І скрип старого вітряка
Вчувається кріз дні заснулі.

березень 2000 р.