Волосожар

Не схибити, не впасти в чорний рів,
Де ще стирчать кістки облудних ро'ків,
Де не було ніколи світлих мрій,
Й куди не долина відлуння кроків.
Вперед. Щодня, Щомиті, Щовесни,
Співаючи чи плачучи – все рівне,
Й лише вночі скажи собі «засни»,
Щоб майбуття своє пізнати дивне.
Щоб розтуливши очі, мовить “злізь
З убогої чернечої постелі”,
Щоб, доки не згорів Чумацький Віз,
Домалювать шевченківські пастелі.
Хай куплять їх нові товариші,
Яким подобає твоя душа й робота –
Сідай отут за стіл і не криши
Додолу крихти хліба – все до рота.
Милуйся світом, слухай свій народ,
Котрий співає, мовчки, бо ж прості ми!
Саджай картоплю в теплий вже город –
Нехай до сонця тягнуться обійми
Зелених пагонів, а потім зацвіте
Усе на світі, задзижчить жучками
Жовтаве літо, й знову буде те,
Про що ми знаємо і пишемо роками.
Не падай в чорну яму, там зима
Останнім снігом охолодить ноги;
Ні друзів там, ні ворогів нема –
Вони усі давно серед дороги.
Ти стрінеш їх, вітайся, не пихти, -
Такий вже світ, не ми його створили,
Покинь вантаж, якщо не потягти,
Але тоді не ремствуй, що накрили
Тебе рядном із злиднів та дірок,
Що не хотять нагодувати даром –
Лежи, дивись у небо, до зірок –
Можливо, й блиснеш десь Волосожаром.

березень 1996р.