Стоїть серед степу могила,
Над нею нічого нема;
Сюди мене доля водила
Сувора, як біла зима.
Сюди я приходив із літом,
Стояв на пахучій ріллі –
Немає нічого над світом,
Усе на землі, на землі.
І вітер заходить у душу,
Бентежить і гріє мене –
Чому я, скажіть мені, мушу
Чекати, що літо мине?
Не йду, не лечу навздогінці
За щастям, чому не кричу?
…Наповнені відра по вінця,
І я, як могила, мовчу.
Спинаються очі до неба:
Скажи мені, небо, скажи,
Чого тобі, го'лубе, треба? –
Ти правдоньку не бережи.
Нехай вона, люта і щира,
Не вб’є, не злякає, не вмре,
Осіннім дощем синєвира
Віддячить, а не відбере.
Скидаю із себе я думу,
Тяжку, наче батьківський гріх,
І вже без тривоги і суму
Ступаю на хрест із доріг.
Куди повернути – відомо,
Летіти не буду – піду –
Мене не лякатиме втома,
Бо я Україну знайду.
жовтень 1995р.
Романс
© Copyright: Леонид Плыс, 2026
Свидетельство о публикации №126033008924
Свидетельство о публикации №126033008924
Рецензии