Коли за обрій сходить день,
В лоскутне крісло я сядаю,
Зникає втома на перстах лишень,
І я пишу, листи картаю.
Є у долині самоцвіт,
Неначе доля моя свита,
Серед війни, ганьби розквіт
У чистім поля серед жита.
І в ньому вся моя краса,
Вся моя сповідь , аж до неба.
Сумує обрій до п'яна,
Шепочуть схилами дерева.
Несуть жниці хліба і вина,
Торочуть ворони в степу.
Війна назбирує каміння,
Як бідний в пращурном склепу.
Лиш самоцвіт , як гість у ниві.
Лунає пісня , геть розкута.
Світає ранок в день бурхливий,
Співає Пагінець забутий.
Самоцв т
© Copyright: Надежда Устинова, 2026
Свидетельство о публикации №126032806420
Свидетельство о публикации №126032806420
Рецензии