До Людини

Наснився кошмар та дорога угору. Дитя однорічне на втомленій спині
Тягну за плечима подалі від мору. А небо дощить безперервно, неспинно...
Іду за військовими. Маю умову збирати усе їстівне для солдатів.
Відплата за захист, де нам не відмовлять. Влаштують ночівлю десь біля багаття.
Навколо життя, як прокляття останнє. Хворіє планета безпліддям та гниллю.
Зґвалтовані Небо, Земля та Кохання благають про Сонце та мить перемир’я.
Йдемо на Тибет, бо вода вже повсюди. Розмило кордони, замулило сушу.
І ті, що колись називалися - Люди, у гори несуть тільки зранені душі.
Це сон, я кажу собі.  Подих світанку розвіє примари, відпустить судоми.
Все це Гра Ілюзії та забаганки. От зараз прокинуся в ліжку удома...
Крізь морок липкий чую, плаче дитина, яку зігріваю від вічної зливи.
Рятую Любов у собі до людини. І це надважливо, щоб зватись живими! 
Бо клята війна отруїла нам серце. Бо ті, що колись називалися - Люди
Наділи броньовані лати та берці й Життю співчувати ніколи не будуть.
Бо сенс існування = дожити до ранку. Не втрапити в пащу й капкан канібалів.
А далі - ще рівень, та ще одна планка, і буде привал за крутим перевалом.
Я там заварю тобі чай від застуди. Ти зможеш, малеча,  нарешті  поїсти.
Бо ті, що колись називалися - Люди - паскуди та вбивці, тупі егоїсти.
Тримайся міцніше за вузлик колиски. Я зараз для тебе і тато й мати.
А ті, що людьми називались колись - то, - не люди, бо Людство уміє кохати...
Наснилось жахіття, де ми не спроможні цінити, що маємо під небесами.
Тому намагаюсь змінити, що можу. Нехай мої сни залишаються снами.
Ця сповідь моя, - це мій опір віднині, та шанс запобігти цьому самогубству...
Рятуйте у собі Любов до людини, бо це надважливо, щоб зватися Людством!
Лена Жажкова
27.03.2026.