Посестри?

Розійшлися з тобою ми років зо тридцять назад,
Розбрелися по різні боки погорілої хати,
У якій трохи згодом навели кордони... і лад.
Чи тобі твоїх мазанок геть бракувало і хат,
Що чогось закортіло зі мною в родину пограти?

Ти мені – за найстаршого брата? Тоді говори,
Чи по праву сильніших сестрі видираються коси?
Бо ж твої обіцянки ногами стирчать до гори.
Боронити бажаючи, ти залучаєш до гри?
Захищаєш, аж кров моя гарячо хлеще із носа.

Чи моя ти сестра? – Я не певна, тому що ляльки,
Подаровані нам у дитинстві, співали сльозами;
Бо лежання на теплій ще печі дається взнаки
Із тобою... Тому і втекла, і достало снаги,
Бо ми різні – не від однєї зродилися мами.

Ти мені – чоловік? Та хіба я найгірша з дружин,
Що до мене в оселю нахабна гніздиться погроза. –
Моє ліжко для тебе застелено льодом з аршин.
Чи в своєму гаю тобі мало скрипіння пружин,
Що ти преш під спідницю чужу? Не хотів?!
— Баба з воза...

Ми тепер не рідня, зрозумій, бо і мова сварок
Не підвладна тобі, хоч слова, наче висліди спраглі;
Хоч поєднює небо нас, церква і давній Сварог;
Смерть однаково вчасна – до кожного прийде до двох...
Прощавай, я останні с тобою розтрощую кахлі.

Повертайтесь свати і живіть на своїй чужині,
Укладаючи квіти на груди гранітні герою...
Хоч одного ми хову с тобою, кажу тобі: "Ні!",
Бо палає Держава моя у невсипнім вогні
Та встоїть... – Я поранення всі до весілля загою

Й одружуся із ладом, у свідки я віру візьму,
Зберігаючи гідність свою українську, дівчачу;
Завернувши в молитвений саван ворожу пітьму,
Поховаю на згарищі рим і розвію в диму...
Чи ти чуєш мене, Одиначка?! – Навік не пробачу.

Я волію, щоб вижила ти і дісталась попів,
Щоб тяжке каяття на плечах непоквапно понести;
Щоб на божому судові кожен на лаву посів,
Бо на грішній землі для війни не стачає стовпів.

...Ні брати ми с тобою, Сусід, – ні батьки, ні посестри.

21 березня 2026р.