Посестри?

Розійшлися з тобою ми років зо тридцять тому,
Розбрелися по різні боки погорілої хати,
У якій похрестили кордон і майбутню суму.
Чи тобі твоїх мазанок геть бракувало й комун,
Що чогось закортіло зі мною в родину пограти?

Ти мені – за найстаршого брата? Тоді говори,
Чи по праву сильніших сестрі видираються коси?
Бо ж твої обіцянки ногами стирчать до гори.
Боронити бажаючи, ти залучаєш до гри? –
Захищаєш, аж кров моя гаряче хлеще із носу.

Чи моя ти сестра? – Я не певна, тому і ляльки,
Подаровані нам у дитинстві, укриті сльозами;
Бо лежання на теплій ще печі дається взнаки
Із тобою... Тому і втекла, і достало снаги,
Бо у яслах не від однієї зродилися мами.

Ти мені – чоловік? А хіба недостатньо дружин,
Що до мене в оселю нахабна гніздиться погроза?
Моє ліжко для тебе застелено льодом... з аршин.
Чи у ріднім гаю тобі мало скрипіння пружин,
Що ти преш під спідницю чужу? Не хотів?!
— Баба з воза...

Ми тепер не рідня, зрозумій, бо і мова сварок
Не підвладна тобі, хоч слова, наче висліди спраглі;
Хоч поєднює небо нас, церква і давній Сварог;
Смерть однаково вчасна – до кожного прийде, до двох...
Прощавай, я останні с тобою розтрощую кахлі.

Повертайтесь свати і живіть на своїй чужині,
Укладаючи квіти гранітні на груди герою.
Хоч одного ми хову с тобою, кажу тобі: "Ні!",
Бо палає Держава моя у завзятім вогні
Та встоїть... – Я поранення всі до весілля загою

Й одружуся із ладом, у свідки надію візьму,
Зберігаючи гідність свою українську, дівчачу.
Завернувши в молитвений саван ворожу пітьму,
Поховаю на згарищі рим і розвію в диму...
– Чи ти маєш, Другиня, образу?!
– Навік не пробачу.

Я волію, щоб вижила ти і дісталась попів,
Щоб важке каяття на плечах неухильно понести;
Щоб на божому судові винний на лаву посів,
Бо на грішній землі для війни не стачає стовпів.

...Ні брати ми, Сусіде, услід –
Ні батьки,
Ні посестри.

21 березня 2026р.