Переводы Мила Стеценко

Історія мого батька, або КОМІ АРСР
Міла Стеценко
   
    Історію свого життя мені розповів мій батько. Про неї в нашій родині шепотілися, говорили тихо, намагаючись не виносити на загал якусь незрозумілу для мене таємницю. Своїм дитячим розумом я розуміла, що не можна про це нікому розповідати, оскільки на це було накладено суворе табу. Адже мій батько сидів у в'язниці, і десь у глибині душі я відчувала якийсь незрозумілий сором. Але я подорослішала і відчула своїм серцем, що щось не так.
    У 80-х роках, за часів СРСР, завітав до нас у гості Іван Балагура, татів друг, який залишився в живих, як і мій батько, і похвалився посвідченням, в якому йшлося про те, що він реабілітований і прирівнювався до ветеранів війни...
    Якось, у вільний час, я сіла навпроти тата, взяла його змучені руки в свої, подивилася з любов'ю в його глибокі, чесні очі і попросила: «Тату, рідний, розкажи мені все, як було?»
    На його очі навернулися сльози, і він довго не міг вимовити ні слова. Я терпляче чекала, обійнявши свого рідного батька, і ми разом плакали, а я відчувала, що через його свідомість проходять спогади минулого.
    Народився мій батько, Стеценко Олександр Сергійович, на території Бессарабії в селі Сарія (нині с. Південне, Білгород-Дністровський р-н,Одеська обл.,) у 1920 році. Сім'я була велика, десять осіб разом з батьками. У батька було дві сестри і п'ять братів. Працювали, самостійно обробляючи великі ділянки землі. У дідуся на той час було 25 гектарів землі. Ось так і харчувалися тим, що вирощували на полях, працюючи на себе.
    Найстаршого брата батька, Стеценка Антона Сергійовича, забрали служити до румунської армії, оскільки на території Бессарабії в 1938 році була румунська влада. Служив Антон у Бухаресті, рядовим. Приїжджав додому у відпустку дві-тричі на рік. Скаржився, що в армії була злиденність, погано годували, над солдатами часто знущалися і били.
    Призвали до армії й другого брата — Михайла Сергійовича. Служити йому довелося в Кишиневі, теж рядовим. Він також приїжджав у відпустку додому і скаржився, що над солдатами сильно знущалися. Приїжджав у зношеному, подертому одязі...

    - Наставав час і мені йти в армію, — продовжив свою розповідь батько, — але я не захотів підкорятися румунській владі і вирішив втекти на радянську сторону. Я був ініціатором, дочко, і підмовив своїх вірних друзів, які теж ось-ось мали бути призвані на службу...
   
    Отже, мій батько  був п’ятим, а разом з ним перейшли румунський кордон у районі села Молога через лиман Турунчук, де була румунська застава: Балагура Іван Никифорович, Стеценко Парфірій Васильович (двоюрідний брат батька), Чумаков Всеволод Іванович (хворів на легені, імовірно плеврит, хотів повернутися з лиману додому, але пішов з хлопцями, пізніше помер у таборах), Ідер Альфред Йоганович.
    31 грудня 1939 року ми рушили через замерзлий лиман у бік Овідіополя...

    — Стій, хто там? — почули ми.

    — Буду стріляти! — вигукнув другий прикордонник.

    Була друга година ночі. Йшов 1940 рік. Прикордонники прийняли нас добре. Напоїли гарячим напоєм. Розпитували нас про життя в Бессарабії. А ми їм розповідали, що є і бідні, які служили у куркулів, і багаті люди — різні... — продовжував батько.

    - У нас вам буде добре, - сказав один прикордонник.

    - Роботи вистачає, будете жити у нас на радянській стороні і працювати. Не переживайте, хлопці, потихеньку освоїтеся, звикнете! - сказав інший.

    Але недовгим був наш відпочинок. Вранці всіх п’ятьох відправили в Маяки, до міліції. Добу протримали за ґратами, у маленькому холодному приміщенні, і відправили до Одеської в’язниці. Роз'єднали друзів, кинувши в одиночні, холодні камери, де нари на день підіймалися до бетонної стінки і закривалися на ланцюг на замок, а замість стільця був пеньок, на який опускали нічні нари, ось і все майно. Ніяких ліжок і ковдр.
    Почалися допити. Слідчих було близько п'ятдесяти. Вони змінювалися, з кожним допитом був інший. Кожні дві години. Вночі не давали спати. Задавали одні й ті ж питання. Один слідчий допитував, іншому передавав «справу», потім звіряли розказане. Запитували:

    - Хочеш додому?

    - Не хочу, — відповідав я, — якщо повернуся, то румуни розстріляють. Не хочу я їх навіть бачити! (Адже румуни вирізнялися особливою жорстокістю)

    Своїх друзів і брата в Одесі я більше не побачив. Суду не було. Судили заочно «трійкою». Вихователь зайшов у камеру, зачитав вирок: «Засуджений на три роки. Стаття 58, частина 2».

      У 1941 році, до початку війни, влітку, відправили батька етапом до Комі АРСР. Спочатку він потрапив до Харківської в’язниці, де всім ув’язненим видали білизну та одяг. На ноги наділи «кайдани» (взуття на дерев'яній, негнучкій підошві, з ланцюгами, щоб не втік), посадили у вагони, де раніше перевозили коней. Годували так жахливо, аби тільки не померли від голоду.
    Поїздом доїхали до Архангельська, потім усіх ув’язнених пересадили на пароплав і через Біле море відправили до Комі АРСР.
    На пароплаві пливли люди різних національностей: естонці, узбеки, литовці, поляки, німці, українці, росіяни, молдавани, татари, грузини... Там же батько познайомився з поляком-лікарем. Подружилися, а коли вночі на них нападали ув'язнені злодії, щоб відібрати речі, політичні від них відбивалися дружно.
    Після прибуття вивантажили величезну юрбу людей на березі (тисячі людей?), гнали під конвоєм пішки дуже довго (батько не пам’ятав, скільки), переходили й болотом. Багато хворих і виснажених так і залишилися лежати назавжди у смердючому болоті. А конвоїри все обіцяли: «Ще недалеко, ще недалеко...»
    Минула доба, друга, третя. Втомлені, змучені, голодні й змерзлі.
Контингент був різний: професори, лікарі, міліціонери, прокурори, вчителі, партійні працівники, директори заводів і фабрик, священнослужителі православної церкви, віруючі різних конфесій, «шпигуни»...
    І всі вони вважалися «ворогами народу». Величезна, чорна маса людей, що нагадувала чорну хмару, погризена вошами й немита, повільно, понуривши голови, рухалася в невідомість. І тим не менше, серед ув’язнених панував якийсь зв’язок, усі були пов’язані одним горем. Допомагали слабким іти. Хто не міг іти, того несли по черзі. Ділилися мізерним пайком.
    На четверту добу дійшли до Тайгового лісу, де їм зачитали наказ рубати ліс і будувати собі бараки. Ось так і почалося життя мого батька в ув'язненні, в Тайзі на лісоповалі.
    Поки будували бараки, ночували під відкритим небом. Але треба було поспішати, бо насувалася сувора зима. А зими на Півночі жорстокі -40°C, бували й -60°C. На щастя, до сильних холодів бараки побудували, пічки теж. Трохи пізніше навіть свиней завезли. Ув’язнені доглядали за ними, за що іноді їм діставалося по шматочку сала, а м’ясо з’їдали наглядачі.
   
    — Клімат змінився, — продовжував розповідати батько, — жоден овоч не встигав дозріти. Літо було дуже коротким. Картоплю намагалися садити, вона росла, але не дозрівала. Капусту теж садили, листя виростало великим, але качани не формувалися.

    І так рубали ліс і відправляли його на «Велику Землю», потім будували дорогу на Воркуту, у Воркуті будували шахти, видобували вугілля і транспортували його вглиб Росії. Батько зі своїми друзями-ув’язненими заклали перший камінь під час будівництва міста Сиктивкар.

    - Щоранку, перед відправкою на роботу, а ми рубали сокирами і валили ліс, - продовжував свою розповідь батько, - колоні зеків оголошували: «Крок управо, крок уліво — розстріл!».

    А в Комі АРСР жили північні куріпки. Мороз був градусів -50С. Бідні пташки падали з дерев мертвими на крижаний наст, як камінчики. Голодні зеки вискакували зі строю, щоб підняти замерзлу птицю в надії повечеряти нею. І в результаті отримували кулю в спину. Добре, якщо охоронець був росіянином, він ще дозволяв підбирати птахів, а якщо з «коміків», то куля наздоганяла ув'язненого беззаперечно.
    Наприкінці робочого дня, ми поспішали до своїх бараків, топили буржуйку і по черзі гріли напівобморожені руки та ноги. На вечерю отримували незрозумілу, кислу баланду зі шматком чорного хліба. Залишали на ніч біля буржуйки чергового зека, щоб та не згасла, вішали на гарячі труби своє дрантя, щоб підсушити, і мертво занурювалися в глибокий сон. А на гарячих трубах у наших речах мирно потріскували білизняні воші.
    Одного разу мені передали через в’язнячу пошту, що помер мій двоюрідний брат, Стеценко Парфірій Васильович. Я дуже засмутився, до того ж ще й сильно застудився, внаслідок чого потрапив до санітарного містечка, до лікарні з високою температурою, а лікував мене лікар-поляк, з яким я плив на пароплаві й відбивався від злодіїв.
    Лежу якось у палаті, дивлюся, а повз мене кудись поспішає з купою ліків у руках Ідер Альфред, земляк, з яким я перетнув кордон. Оце була зустріч! У нього від щастя з рук посипалися ліки на підлогу. Ми розплакалися, обійнялися.
    А напередодні я отримав листа з дому. Написав його мені мій брат Стеценко Матвій, де й повідомив, що родина Альфреда Ідера виїхала з нашого села до Німеччини. І про те, що Гітлер видав указ, який зобов’язує всіх етнічних німців повертатися на батьківщину.
    Я повідомив йому цю новину, але згодом дуже про це пошкодував. Альфред дуже засмутився, плакав і сумував за своїми близькими. Пізніше я дізнався, що в лісі він назбирав грибів і отруївся ними. Його не врятували...
    Минуло три роки. Після закінчення терміну мене викликали до комендатури, і вихователь повідомив мені: «Стеценко, вас затримано до кінця війни, оскільки ваша територія зайнята німцями. Підпишіть, що вас затримано». Я відмовився розписуватися і сказав, що я не якийсь злочинець! Видайте мені документ (перепустку). Так я став вільнонайманим, вільною людиною!
    Ходив на роботу за перепусткою, під вартою не перебував. У зону з’являвся вчасно. У визначені години виконував усі завдання, зауважень не мав. І взагалі, нас, політичних, поважали, адже ми відрізнялися від бандитів особливою дисципліною.
    Я навіть працював у начальника зони вдома, допомагав йому з будівництвом. Він, щоправда, спочатку перевіряв мене на «вошивість», підкидав по дому гроші. Думав, візьму я їх, чи ні? Звісно, я не брав. Згодом він мені навіть ключі від свого будинку довіряв. Я приходив і виконував усі завдання, які він мені давав.
    Закінчилася Велика Вітчизняна війна, звільнили Бессарабію. Звільнили й мене, 22 квітня 1946 року. З Божою допомогою дістався додому!
    Першим, хто зустрів мене, був мій вірний, вже постарілий пес Азор. Через шість з половиною років він мене впізнав. А мої рідні вже й не сподівалися побачити мене живим. У перший же день свого приїзду я пішов до церкви.
    Потім мої батьки розповіли мені багато нового. Про те, що почали утворюватися колгоспи, а вони не хотіли до них вступати. Батько на той час мав три коні, п’ять овець, корову, були у нас вдома й косарка з віялкою. Приходили представники влади, вмовляли батька, Стеценка Сергія Єлісейовича: «Віддай, батьку, все своє майно й іди в колгосп». І довелося віддати все нажите майно в колгосп, інакше б уже всією родиною потрапили на Соловки. Дізнався я також, що два моїх брати, Стеценко Антон Сергійович і Стеценко Михайло Сергійович, загинули в Чехословаччині...

    Мій батько помер 12 березня 2012 року у віці 92 років, у здоровому глузді та при ясній свідомості.
Я пишаюся тобою, тату. Дякую тобі за те, що є я, моя сестра, був мій улюблений брат. За те, що ти навчив нас правилам життя: бути чесними, працьовитими, навчив нас любити людей, тварин, природу. Ніколи не «кривити» душею. Ти пройшов важкі випробування в житті, але не втратив людської гідності. Завжди виручав усіх з біди, був мудрою і доброю людиною. Будував лікарні, будинки для людей, ремонтував зруйновані церкви. Мені бракує твоєї мудрості, твоїх розповідей про життя. Мені бракує тебе, мій рідний. Безмежно сумую і тужу за тобою, і думаю, що все-таки не віддала тобі свою дочірню любов...