Ще світ був босим, і трава — по пояс,
І день сміявся синіми очима.
Ми починали власну довгу повість,
Де небо йшло усюди за плечима.
У локонах із хмар ласкаве небо
Схилялося до самого порогу.
Його чесало сонце за потреби,
Встеляючи нам лагідну дорогу.
Ті закрутки — як білий пух і теплий,
Що випав із бабусиної прядки.
І кожен кучер був на казку щедрий,
А кожна хмарка — загадку й відгадку.
Минали дні. Ставало небо строгим,
Надівши замість локонів — тумани.
Тепер ми ходим різними дорогами,
Ховаючи в душі глибокі рани.
Та як на серці важко раптом стане,
Згадаю я ту нескінченну просинь:
Де небо кучеряве без туману,
І в локонах хмарин — не зріє осінь.
Олена Гешко
Локони дитинства
© Copyright: Елена Гешко, 2026
Свидетельство о публикации №126031609546
Свидетельство о публикации №126031609546
Рецензии