Мов собака

Я втомилася, мов собака –
Що ніде не знайшов хоч кістку.
Бо нічого немає в баках –
І сьогодні нічого їсти.
Я втомилася – рано вставати
І тягнути себе на роботу.
Цілий день мітлою махати –
До надриву, до сьомого поту.
Ні, не сьомого – сімдесят сьомого!
Сім мільйонів – і всі семірки!
І в очах, і на шкірі солоно,
На душі і на серці -- гірко.
На душі, як і в шлунку – пусто:
Де ти, їжо? -- далеко-далеко.
Ні, знайшли мене не в капусті:
Мабуть, дзьоба розкрив лелека –
І впустив на каміння голе,
Не донісши – агов! – до раю.
Там, де роду прокляттям – голод,
Де від нього всі помирають.
Там, де сили твої невеличкі,
А від предків нема портретів.
Мама ім’я дала – сестрички,
Що від голоду в тридцять третім…
Де сухоти вчепились в душу –
І продовжують так прегарно.
Де традицій святих не порушу:
Ну і хто там – не вірить в карму?
Голод, кашель, вінець – сухоти,
І без їжі – ні краплі щастя.
Як-небудь доповзти з роботи,
Захрипіть, на диван упасти.
Ні, не бачить Отець небесний!
І такого – уже не здужать.
Є і їжа, і щастя – десь там.
Тут же – люди чужі, байдужі.
Ну заходь, золоте мовчання.
Бо слова – тільки срібло, інше.
Невеличке таке знущання:
До вподоби голодні вірші.
Я втомилася, мов собака.
І без їжі нема поправки.
Що від голоду бабці плакать?
Якось так нерозумно, правда?

Ілюстрація із Інтернету, дякую авторові.
                13.03.2026