П двали

З напівтемних підвалів,
Де збираються ті молоді,
Що ночами досліджують світ
Крізь барвисті свої окуляри,
Де біти утрамбовують слух
І стикає тіла алкоголь
Десь до ранку,
А, може, й на тиждень,
Де не важать нічого слова…
Тож з усіх цих підвалів
Піднімаєшся ти
Покурити, мовляв,
Не виносиш бо лайок з барменом,
І у дзеркалі бачиш луни
Своє справжнє обличчя
Без гриму,
Без тих чорних тіней,
Без вампірських тих губ,
Лиш надія в очицях жевріє
На життя без підвалів, життя, де слова
Важать щось, а ще важить щось тиша.
Ти зітхаєш і сходами вниз
Знову йдеш в напівтемний підвал,
Що залишиш колись ти назавжди.

  На нещодавньому підвальному концерті «Чорної свити» під сценою нас підтримувала молодіжна тусовка. З деким ми потім із задоволенням потеревенили про музичну кар’єру, релігію, блек метал та про що ми там ще говорили того вечора. Мені захотілось якось закарбувати у художньому тексті враження від спілкування, а вийшло, як завжди, щось зовсім інше…