ниття недолюдини

я завжди була дивною
ще маленькою
хтось скаже: хворою
сумною і задумливою
але я просто дивилась на світ
і не могла не питати:

чому в словах залишається більше, ніж сказано?
чому небо нічого не пояснює,
але щось у ньому знає мене?

мені було не цікаво
як бути правильною
мені було важливо
не втратити істинне

я не тікала у мрії
я стояла всередині смислу
наче в полі
де кожна стеблина шепоче:
«це справжнє»

я не була одна
просто ніхто не слухав
там, де все вже було вирішене

а я ще не вміла
вдавати, що мені достатньо
поверхні

тепер залишився біль
згадки знущань
і межових досвідів
де ти зливаєшся з сенсом
і намагаєшся знайти нову мову для реальності
кажуть, інший досвід - початок думки
чи то пак досвід іншого
але моя думка
- завжди якась не така
занадто з викликом і одночасно несмілива
вона ніби зондує і телескопує
а я лише спостерігаю за нею
мене - тоді нема
кажуть, це досвід поезії
коли через тебе пише сенс
воно пишеться, а не ти пишеш
кажуть, у багатьох поетів і письменників були розлади, а письмо - як терапія
а я не можу з цим змиритися
і опираюсь нормалізації
бо я боюся що через мене вже не заговорять зірки
які наче непотрібні
але як без них жити?